Завідувач відділенням паліативної допомоги Київської онкологічної лікарні Олексій Калачов розповів кореспонденту «Вечірки» Людмилі Колб про перебування важких онкохворих у їхньому відділенні, про хворих дітей і дорослих та про їхніх родичів, про тяжкі будні відділення та про значення паліативної допомоги вцілому.
- Олексію Володимировичу, розкажіть, будь-ласка, про Ваше відділення в загальних рисах?
- Наше відділення має назву - відділення паліативної медицини. Тобто ми надаємо медичну допомогу важким хворим людям, на недуг яких ми вже подіяти не можемо. Це той випадок, коли захворювання пацієнта є смертельним для нього і медикаменти - безсилі. Тому основне наше завдання - це посиндромне лікування. Лікування ускладнень захворювань наших пацієнтів, які супроводжують їхню основну хворобу. Наведу приклад: знеболювання, зняття нудоти чи задишки. Потрапляючи сюди, пацієнт ні за що не платить, йому допомагають безкоштовно. На сьогоднішній день ми можемо забезпечити його усім необхідним.
- Яких пацієнтів берете до себе?
- У нас тут лежать - онкохворі. Що ж до інших показників, то ми приймаємо усю вікову категорію пацієнтів: і дітей, і пенсіонерів. Госпіталізації підлягають онкохворі ІV стадії захворювання, тобто ті хворі, яким чітко встановили діагноз про неможилвість подальшого лікування. Це пацієнти, в яких больовий синдром виражений настільки, що подолати його в домашніх умовах - неможливо. Інший момент - це соціальний фактор. Ми віддаємо перевагу самотнім пацієнтам, про яких немає кому дбати, перед тими, які все-таки мають родину. Госпіталізуємо до себе дітей, забираємо пацієнтів з тяжких умов проживання, наприклад, у одній квартирі живуть багато родичів. Звісно, хворого якнайшвидше треба забрати звідти. Тобто ми намагаємося, перш за все, відібрати тих людей, яким дійсно необхідна наша допомога. Ми говоримо з хворими та з їхніми родичами. У процесі індивідуальної розмови визначаємо, чи варто людині бути в нас. До речі, з пацієнтами можуть перебувати їхні родичі, батьки, друзі - будь-хто, хто їм потрібен. Ці люди можуть бути тут цілодобово.
- Чи на всіх вистачає місць тут?
- Відділення розраховано на 25 людей. І, справді, воно дуже витребуване серед ховрих, тому вільним місце довгий час не буває. Зараз, наприклад, порожніх палат - немає. Але ми, звісно ж, намагаємося нікому не відмовляти. Однак буває й таке, що ми навіть не встигаємо госпіталізувати хворих. А це трапляється тому, що до нас пізно звертаються по допомогу.
- Пацієнти зазвичай помирають - тут?
- Смертність становить до 80 відсотків. Ті, 20 відсотків, які виписуються, помирають вдома від своєї хвороби або вдруге госпіталізуютьсмя у відділення.
- Чи пропонуєте Ви чи, можливо, Вас просили зробити евтаназію якомусь із пацієнтів?
- Я категорично проти евтаназії. По-перше, якщо важко хвора людина відчуває і бачить реальну турботу про себе, якщо вона знає, що його біль втамують, якщо вона знає, що буде лежати в чистому ліжку, буде доглянута і нагодована, то у неї, я вам гарантую, думок про евтаназію не виникне. У людини виникає думка про евтаназію, тоді, коли вона самотня і її біль сильніший за неї, коли у неї немає родини і до неї ніхто не приходить. Особисто я евтаназію ніколи не проводив і в житті ніколи цього не робитиму. Я великий супротивник всього цього, повторю ще раз. До речі, евтаназія - це далеко не медична проблема. Якщо у суспільстві виникають думки про неї, то це означає, що із самим соціумом щось не так. Гріш ціна тоді такому суспільству, якщо в ньому відбуваються такі речі, як евтаназія.
- Окрім медичної підтримки хворих, у цому ще полягає Ваша мета?
- Головна мета для нас - це, звісно, забезпечити якість життя наших хворих до кінця, полегшити їм їхній стан.. Як морально, так і фізично. Ви були у нашому зимовому саду?
- Була.
- Так, у нас є чудові папуги - Жанна і Петрович. А Жанна ще й говорить. Ви повернулися звідти - і у вас уже піднявся настрій. Так само стане легше хворому чи його родичу. У саду красиво, спокійно, грає музика. Усе це - для на створення домашньої атмосфери, на зняття психоемоційного напруження, яке в нас у відділенні дуже добре відчувається. От Ви зайшли до нас і не відчули ані погано запаху, не почули жодних криків, а це все може бути. Адже пацієнти помирають. А для їхніх родичів це завжди втрата. Тяжкі моменти, самі розумієте: і плач, і крики. До того ж, процес вмирання пацієнтів теж дуже тривалий: від 6 до 9 місяців. Важко.
- Яка значення у Вашому відділенні має релігія?
- Пацієнти можуть запрошувати будь-якого священика і будь-якої конфесії до себе, якщ він відчуває у цьому потребу. У цьому обмежень немає. Також на території відділення є Православна Церква Московського Патріархату - Храм Святої Великомучениці Варвари. Окрім цього, у нас є свій священик, який причащає хворих, відправляє похорон, говорить з родичами наших пацієнтів.
- Як це: говорити пацієнтам про те, що вони скоро помруть?
- За певний час роботи з такими хворими, я все-таки ще не прийшов до того, аби сказати пацієнту, дорослому чи маленькому, про те, що він помирає. Я не можу. Хоча давайте говорити так. Кожен випадок - він індивідуальний. Адже іноді пацієнт хоче знати конкретно усе, усі прогнози розвитку свого захворювання. Буває й так, що він наче і хоче це все знати, однак водночас тікає від таких розмов. А є й такі, які категорчино не хочуть знати нічого. Наступна категорія - це пацієнти, яким неможна про це говорити.
- А діти?
- С дітьми особливо тяжко.
- Ви їм говорите про їхню хворобу?
- А навіщо їм це знати? Ви ж не готові сказати дитині про те, що воно помре. Чому ви вважаєте, що я здатний це зробити? Зазвичай, я просто намагаюся подружитися з дитиною. Хоча, знаєте, діти - це такі самі дорослі, тільки просто маленькі. А загалом - це дуже боляче. Багатьох дітлахів, до яких я звик, вже немає.
- Чи є проблеми з медперсоналом?
- Ви думаєте, що людину можна змусити працювати тут? Скажу так: та людина, яка буде ставитися до роботи тут тільки на рівні «прийти - піти» довго тут працювати не зможе. Адже в будь-якому випадку ми переймаємося за своїх пацієнтів, живемо тут з ними, звикаємо до них. Наприклад, у нашому відділенні люди, які у свй час розлучилися, одружилися знову. До нас навіть людина з РАГСу приходила і реєструвала їхній шлюб.
- А з волонтерами як? Допомагають?
- Робота волонтерів - дуже потрібна. Я бачив роботу волонтерів у Росії, в Польщі, в Угорщині - це та робота, яка, справді, необхідна, яка несе певне смислове навантаження. Скажімо за кордоном волонтери беруть на себе великі об'єми роботи: спілкування з пацієнтом, догляд за ним, прогулянки, допомога персоналу та якась дрібна робота. На жаль, у нас такого руху на сьогоднішній день немає. Практично немає. Хоча люди приходять. Є жінка, яка періодично пиходить прибирати у зимовому саду. Приходить також і чоловік, який всю осінь допомагав нам прибирати усе листя у дворі. Але це, повторюся, тільки епізодичні моменти.
- Вам потрібні благодійники?
- Нам допомагають, на щастя. Однак направляти сюди доброчинців було б дуже доречно. Якщо вони прийдкуть до нас, то я скажу, що треба придбати.
- Наприклад?
- Облаштувати внутрішній двір для пацієнтів. Нам подарували тільки дві лавочки, якби ще подарували - то я був би не проти. Взагалі ж основна благодійницька допомога має бути направлена на поліпшення комфортабельних умов перебування хворих та на придбання гігієнічних засобів для догляду за ними.
- На сьогоднішній день в Києві - три відділення паліативної медицини. Чи потрібно вікривати ще?
- Збільшувати їхню кількість - потрібно. Ми повинні розуміти що, ця категорія онкопацієнтів - найбільш уразлива. Ці хворі помирають дуже важко, з дуже вираженим больовим синдромом, який потребує призначення наркотичних препаратів. Іноді це все затягується надовго. Увесь процес потребує певних навичків надання допомоги пацієнту. Плюс до всього - до хворого додається ще з десяток родичів, які переживать і страждають. Паліативна допомога діє у всьому світі, цей напрямок розвивається і буде розвиватися надалі. До речі, Україна відстає від інших країн у контексті організації таких відділень. А в тому, що їхня допомога дієва, потрібна і виправдана, ви можете впевнитися на прикладі роботи нашого відділення: за дев'ять місяців існування через відділення пройшла 341 людина. Усі вони пішли на той світ спокійно, без болю і вони не кричали.
|