Кажуть, найстрашніший ворог ― невидимий.

Якщо таємничість і загадковість притягує людей, то невідомість лякає своєю байдужістю і чужорідністю. І неважливо хто ми, коли стоїмо перед дверима, за якими до нас протягують руки і запрошують зайти. Ми аналізуємо реальність, усвідомлюємо масштабність наших можливостей, відчуваємо подих сміливості чи непритаманної нам мужності і все ж, повертаємося спиною і йдемо геть. І це відбувається через те, що ми не бачимо хто чи що саме за дверима, а лише крокуємо за внутрішньою тінню боягузтва, залишаючи свою мужність на порозі…

З малечку нас навчають допомагати іншим, любити близьких, поважати старших, співчувати знедоленим. Розуміння того, що Ви є важливою частиною суспільства народжується ще в школі, коли навколо вирує таке різноманітне і різнокольорове життя.

Ми вдихаємо на повні груди свободу слова і дій, насолоджуємося щасливими і радісними моментами, танемо в обіймах нездійсненних бажань і мрій, які здаються такими досяжними, нехай не тут і не зараз, але колись і обов’язково! В дитячих снах ми потрапляємо в світ прекрасних і чарівних ілюзій з дивними створіннями, з велетенськими квітами і таким блакитним небом, що не можливо прокинутись.

Ми малюємо недосконалість акварельними фарбами на образотворчому мистецтві, вирізуємо елементи пережитих емоцій з цупкого паперу й даруємо посмішки, від яких у дорослих шалено б’ється серце. Саме ми даруємо нашим батькам нестримне бажання жити, досягати кар’єрних вершин, допомагати іншим, рятувати інших, вболівати за інших і радіти! Радіти кожному дню, кожному сходові яскравого і теплого сонця, любити рідних, а особливо свою малечу, за ради якої і тріпоче доросле серце, за ради якої варто прожити гідно і прокрокувати впевнено, не завдаючи болю оточуючим.

А тепер уявіть, що немає такої можливості ― ловити проміння посмішки і щасливих оченят? Уявіть, що за кілька місяців цих «оченят» взагалі може і не стати?! Страшно і важко? А кому зараз легко. Старій з двома сумками в руках і лікарняною історією за плечима? Людям, які щодня моляться, щоб не втратити близьких, щоб продовжувати слухати їх голос, сидіти поряд і так невимушено дозволяти тримати свою душу в малих руках? Чи Нам? Ви краще за мене знаєте відповідь на це запитання.

Тепер ми знову стоїмо перед дверима, за якими ті, хто потребують нашої турботи і уваги. Ми тримаємося за вхідну ручку, переступаємо з однієї ноги на іншу і соромимось оприлюднити свої наміри про допомогу. Бо такі вже ми особистості, одягнуті в модні бренди, з шкіряними сумками, закутані в науково-технічний прогрес і позбавлені співчуття й цікавості до інших людей через свої власні принципи й тісно переплетені нитки гордості. Ми потай надіємось, що є інші ― вони обов’язково займуться благочинністю, будуть проводити сльозливі вечори-акції, протестуватимуть у бажанні отримати кращі умови проживання, роздаватимуть глянцеві буклети і відстоюватимуть точку зору ображених в суспільстві людей.

Ми знаємо, що інші назбирають кошти, ми впевнені, що інші досягнуть загальносуспільної мети і без ентузіазму будемо спостерігати, як щодня силою волі інших рятуються десятки життів, як ці інші отримують винагороду у вигляді звичайної подяки і посмішки врятованих. Ми заздримо їхній неперевершеній удачі, що крокує поряд з ними протягом всього життя, їхнім радісним обличчям з якими ми зустрічаємо їх на роботі чи просто на вулиці; їхній впевненості у завтрашньому дні і щирості потиску долоні.

Та коли ми знову стоїмо перед вибором, то знаходимо 100 вагомих причин, щоб відмовити у допомозі, щоб не показувати свій страх перед проблемами й життєвими негараздами.

І одного ранку, прокинувшись від хорошого сну, ми дійдемо високоморального висновку, що прийшов час змінювати щось. Перед входом в університет біля дверей нам тицьнуть шматок емоції в руки від чого наш настрій дещо погіршиться, але душа стане не такою байдужою, якою видавалася нам на самоті.

Альбіна Черненко,
студентка другого курсу географічного факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка