“Вечірка” з’ясовувала, хто і нащо стає волонтером

15 лютого світ відзначив Міжнародний день дітей, хворих на рак. Ми вирішили не розміркувати про проблеми дитячої онкології в нашій країні, не намагатися відповісти на риторичне запитання – чому в нас так часто вмирають онкохворі діти? Замість цього, ми хочемо розповісти про молодих людей – волонтерів, – які щодня стикаються з проблемами дитячої онкології і добровільно погоджуються допомагати діточкам і їхнім батькам боротися з раком.

Трохи цифр

Ще 10-15 років тому діагноз “лейкоз” був фактично смертним вироком: виживали лише 5% дітей, а на тих, хто вижив, за п’ять років, як правило, чекав рецидив хвороби. Тепер же, оволодівши новими знаннями, медикаментами і технологіями в галузі терапії лейкозів, наша медицина впродовж 6-9 місяцівінтенсивно лікує дитину, потім відбувається тривалий курс прийому ліків, постійне медичне спостереження. І за десять років від початку захворювання можна стверджувати, що в дитини немає жодних ознак лейкозу.

На сьогодні майже 70% дітей, що їм поставлено страшний діагноз – рак, можуть бути успішно вилікувані, вирости, створити власні родини, працювати і ростити дітей, нічим не відрізняючись від своїх однолітків. Треба лише вчасно діагностувати захворювання, правильно лікувати і боротися з ускладненнями, тоді в більшості випадків успіх гарантовано.

Лікарі стверджують, що про симптоми раку говорити дуже складно – вони різноманітні. Наприклад, якщо в дитини з’являється кульгавість, біль у ногах, то це може бути і пухлина кісток. “Шишка” на шиї може свідчити і про лімфому. Постійна блідість, млявість, бажання полежати можуть бути ознакою лейкозу. Сонливість і головний біль можуть бути симптомами пухлини мозку. Бувають у дітей і пухлини нирок. Хоча батькам не треба самим ставити діагноз – варто звернутися до лікаря. Звичайно, шлях дитини і батьків до видужання нелегкий. Він повний болю, пошуків донорської крові, спонсорів для оплати необхідних досліджень і препаратів. Аби стратегія лікування була вірною, необхідні постійні високотехнологічні дослідження, за це теж мають платити батьки. На щастя, зараз в Україні розвивається мережа волонтерів, які допоможуть зібрати гроші на придбання препаратів, здадуть кров чи просто проведуть з дитиною курси арт-терапії. “Вечірка” вирішила розпитати в таких людей, що їх спонукало до цього.

Дітки Світлани

Світлану Симчук до волонтерства і добродійності підштовхнуло саме життя.
- На свій сором, зізнаюся, раніше я іноді замислювалася над тим, що існують дитячі будинки, інтернати, що є родини, в яких бракує грошей навіть на елементарні речі тощо. Замислювалася… і жила далі. Доки одного разу не потрапила зі своєю дитиною до Інституту раку, – розповідає Світлана.

За словами жінки, там усе перевернулося з ніг на голову, сталася переоцінка цінностей.
- Я зрозуміла, що бути успішною і жити в статках – чудово, проте в житті існують набагато важливіші речі, і є вищі цілі. І що життя не можна прожити просто так, існуючи, – каже волонтер.

Зараз Світлана працює в БФ “Педіатри проти раку”, що займається адресною допомогою дітям, які страждають на онкозахворювання, курує дитяче відділення Київської міської онколікарні. На сьогодні одне з найбільш життєво важливих завдань для фонду – пошук і залучення засобів на придбання сепаратора крові. Це – серйозний проект, його вартість становить 60 000 євро.

Світлана дуже любить розповідати про “своїх” дітей – маленьких пацієнтів онколікарні, кожен з яких по-своєму особливий. Вона впевнена, що саме в екстремальних ситуаціях проявляються їхні яскраві якості.
- Усі вони різні, проте, спілкуючись із ними, ловиш себе на думці, що є в них і щось спільне, а саме – їхній погляд. Він, водночас, і втомлений та лукавий, і розгублений та зухвалий, – посміхаючись, зізнається Світлана.

Допомогти дуже просто

- Шлях до волонтерства в мене був дуже довгий. Від самого дитинства мені дуже хотілося зробити щось корисне для інших. Ще в школі мріяла створити дитячий будинок сімейного типу, де б діточки, позбавлені батьківської опіки, змогли знайти любов і турботу, – розповідає свою історію волонтер Оля Кравчук.

Коли Оля дещо подорослішала, пішла працювати, то намагалася щомісяця перелічувати певну частку від своєї зарплатні нужденним дітям.

- Та чомусь мені здавалося, що це все не те, і цього дуже замало. Мене не полишало відчуття, що час минає, а я не роблю в житті чогось дуже важливого, – говорить Оля. – Одного разу, випадково зайшовши на сайт “Жити Завтра”, я побачила звернення до донорів. У мене дуже рідкісна група крові, і я зрозуміла, що, ставши донором, можу допомогти комусь.

Першим її реципієнтом став п’ятнадцятирічний Ярик Юхименко з Полтави. Тоді, у 2009 році, він проходив курс лікування в дитячому відділенні Національного інституту раку. Завдяки Ярику, Оля вперше потрапила до відділення. Щоразу, заходячи в палати до діток, хворих на рак, вона, затамувавши подих, дивилася на голомозих малюків, злякані очі матерів.

- Чиясь мама просто плакала в ігровій, а дві інші її втішали, – згадує Оля. – Саме в цей момент я зрозуміла, що моє життя поділилося на дві половини: до і після. І що жити так, як раніше, я вже просто не зможу.

Робота у відділенні для Ольги розпочалася з проекту “Листи Ангела”. Вони з друзями стали писати дітлахам листи від Ангела-охоронця, що просто підтримували їх і дарували посмішки. Діти чекали на ці листи, писали відповіді. А потім був Владик Гонта – хлопчик з Тернопільської області. Йому терміново потрібен був дорогий препарат, який дуже важко було дістати. І Оля вирішила спробувати стать волонтером. За місяць її підопічних нараховувалося вже близько 15.

- Ці діти навчили меня бути добрішою і більш щирою, любити і дарувати любов тим, кому вона потрібна. За майже два роки своєї діяльності як волонтера я цілком змінила погляди на життя. Бо зрозуміла, що життя дуже коротке, тож нам потрібно поспішати жити, а наявність грошей не гарантує здоров’я, – зізнається Оля.

Бути волонтером

Катерина Балінська провела майже все своє свідоме дитинство в лікарні: у чотирирічному віці в неї виявилися серйозні проблеми з нирками. Всі ровесники – однокласники – влітку їхали до села або на море, а її відправляли до стаціонару. Протягом 8 років кожне літо і ще місяць узимку вона перебувала в лікарні. Годі й казати, що уколи і крапельниці були для Каті буденною процедурою. Мрія стати лікарем, лікувати дітей, допомагати їм стати здоровими й міцними була найзаповітнішою.

- Лікарем стати не вийшло: коли настав час вступати до інституту, розвалився Союз, навчання стало платним, і здійснення дитячої мрії відсунулося на кілька років, – розповідає Катерина. – Чим тільки не довелося займатися: рекламою, поліграфією, журналістикою, та мрія допомагати іншим, як і раніше, жила в серці.

У 2000 році їй ставлять діагноз: рак матки. Це змусило переосмислити все життя та зрозуміти: настав час щось змінювати. Діагноз не підтвердився, проте рішучість і готовність до змін зріла і міцніла. Потім сталося чергове випробування.
- У 2004 році близька мені людина занедужала на рак шлунка, далі – операція з видалення 2/3 шлунка, боротьба із хворобою протягом двох років (хіміотерапія, промені, реабілітація). Знову і знову я поверталася до дитячої мрії: допомагати іншим у боротьбі з недугою, підтримувати, щоб людина вистояла, не зламалася, – ділиться своїми почуттями Катя.

Про те, що дорослі хворіють на рак, жінка знала давно. Але про те, що й діти хворіють на рак, вона довідалася в 2007 році. Зовсім зненацька її хороший знайомий, колишній клієнт по рекламі, привіз Катерину до дитячого відділення онкогематології.

- Коли ми перетнули поріг дитячого онковідділення, я зрозуміла: от де я повинна бути. Від цього дня, від цієї години я вирішила присвятити себе допомозі онкохворим дітям, – говорить Катерина.

Відтоді все її життя нерозривно зв’язане з відділенням онкогематології, з Асоціацією “Жити Завтра”. До того ж, Катя Балінська заснувала самостійнийобласний благодійний фонд “Від серця до серця”. Впродовж 2010 року вони надали допомогу відділенню дитячої онкології в Миколаєві на 450 тисяч гривень.
- Щоразу заходжу в палату до підопічного з гарячим серцем, упевненістю і радістю від того, що Бог мені дав можливість допомагати, любити і змінювати щось у цьому житті на краще. Моя улюблена фраза: “У Бога немає інших рук, крім твоїх”. Хотілося б, аби все більше людей пам’ятали про це, – закінчує свою розповідь Катерина.

Источник