ЗМІтає вітер пилюку догори, здіймає силу-силенну сміття у повітря. В парк на регулярну прогулянку вихідного дня – яка ідилія! – вийшло миле і бездоганне сімейство: мама, татко і дитинчатко. Між ними неквапом точиться палка розмова, а навколо в природі тим часом відбувається таємничий процес кругообігу інформації: батьки, як годиться, подають приклад молодшому поколінню, – пристрасно лузають насіння: хрусь – між зубами, тьху – з уст, шурх – ногою в листя, і, навпаки шурх-тьху-хрусь. І вся ця суміш слини, лушпиння і ЗМІшана докупи вітром маячня здіймається в повітря і запорошує вічі дитині і вона майже сліпне, але таки йде, намагаючись триматись за руки батьків. Це схоже на те, як впевнені в собі сліпці ведуть ніяковіючих чужоземців по новій для них планеті, а ангели плетуться за спинами і крильми закривають очі, щоб не бачити всього того.

«Ти знаєш, – каже жінка до чоловіка, – та сусідка мене вже до печінок дістала. Це називається вона помила підлогу в ліфті, то краще б і не мила взагалі, тільки болото розвела, так хоч не видно було, що брудно». Чоловік бува хотів по діалектичному закону протиріч дати відсіч, що, мовляв, сама помила б, і не тільки в ліфті, але й в своїй квартирі, але про щось своє давно забуте згадав, і вирішив, що з такою вагомою фігурою в його житті краще дружити проти когось, аніж постраждати за кого-небудь, щоб ненароком не зректися голови: «А мій прораб так само ніколи і нічим незадоволений, – не подумавши добре, що каже, видав отець сімейства, – оце вчора заявив, мовляв погано стінку змурував, то я йому й сказав, бери та й сам роби, якщо тобі не до вподоби…». «Нічим незадоволений (на)!!?», – саме ці слова були виділені в жіночій голові жирним шрифтом і миттєво архівовані в пам’яті.

Пауза. В сімейній атмосфері тайфун емоцій безжально серце видирає з тіла, легенький вітерець тим часом здіймає пасма волосся догори. Хрусь-шурх-тьху… Музика природи у первозданній вроді осені. Дерева засмучені своєю долею стояти на місці і терпіти пори року, що байдуже повз них проходять, шелестять, немов невдоволені діти, яких роздягають батьки перед тим як помити. Але вони змиряться і замовкнуть таки, а от люди не мовчать і невдоволення їх не проходить з часом, та й поза часом напевно також. Вочевидь тому жителі планети Земля так люблять прогулюватись серед зелених насаджень одні, бо тут все живе, бурмоче щось про своє і не дістає при цьому печінок, і так не хочеться виходити з-під затишку їх світлотіней у світ людей.

Однак прогулянка продовжується, наше сімейство вийшло в люди, прямуючи парком таким маленьким гуртом. Бідна жінка, занурена у вирій ніжних почуттів до самої себе, – і такий пронизливий небесний жаль напав на її душу, що хочеться лягти і не вставати з сміття земного. Вона чітко зрозуміла, що ті слова, які були звернені до прораба, він їй хотів сказати, але що він мав на увазі? Скільки душі він у ці слова вклав важко навіть уявити: його тереблять переживання про те, як тяжко на роботі фізично і потрібно краще їсти; і про проблеми із начальством; і про переживання за дитину, бо ж треба щось на ліки відкласти, а щось на санаторій, а звідки ж взяти? А як сказати рівновіддаленій тобі людині, яка ось тут прогулюється з тобою поволі парком, коли у відповідь почуєш абсолютно справедливі судження: за що я маю купувати тобі вітамінізовані продукти; а що я маю вирішувати за тебе проблеми з начальством ти тільки подумай, на що ти мене штовхаєш; хіба я маю сама дитину виховувати, тебе ніколи немає вдома, я не справляюсь…

Здається, прозвучала всього лиш репліка, а у відповідь слова зовсім не про те, однак скільки всього ЗМІшалось і перемололось в душі людей! За одну хвилину людина може обійти в своїй душі навколо всього світу, і в тому хрестовому поході на глобальне зло земне любити і вбивати, жаліти і вмирати, бачити себе героєм і мучеником, спасителем і мудрим порадником у королів і президентів... Так, мене поки що ніхто не цінить, але ж потім таки згадають і припадуть із покаянням: якби вас тоді послухали, то все було б не так погано! «Ти чуєш, милий, чи ні, як мене цінять, на мене звертають увагу, зі мною прагнуть познайомитись цікаві люди, те сімейне життя обмежує коло мого спілкування, а я ж все-таки жінка», – її душа кричить, а уста лузають у такт з серцебиттям і з деяким навіть шармом, а очі бігають по всіх усюдах, ніби когось старанно розшукуючи в парку, хто б звернув на неї увагу і таки підтвердив її думки про те, що «всі на нас дивляться», а він іде і спить. От коли мене не буде, нехай, нехай, він тоді заголосить, чи, може, варто заради цього щасливого моменту дійсно вмерти?

«Ой, – вилізла з тих помислів її душа у щось уже таки земне, – мені, здається п’яту муляє якась біда, що валялась на асфальті і таки залізла саме мені під каблук. Я так і знала, що так буде! Всі люди як люди, гуляють собі без проблем, а нам ну точно пороблено. І чому саме за мною ходить завжди біда? Боже, за що? За що ми платимо жекам і як вони прибирають вулиці?! Самі понакуповували джипів, а двірникам як не платили, так і не платять». Ви думаєте, що в цих словах відсутня логіка і тому в вас вже болить голова в марних стремліннях щось чітко для себе зрозуміти, який, наприклад, зв'язок між роботою соціальних служб і скорботною долею жінки? Ви готові покаятись замість працівників жеків і за всіх і за все, аби настала тиша хоча б на той час, поки про це читаєте. Але чоловік ні пари з уст, бо має досвід аскетичного подвигу мовчання, то навик, обпеченої на плиті руки дитини, якій біль нагадує, куди можна руки пхати, а куди ні. Бо ж кожне слово, розумне, логічне, чи втішне, не важливо, як сірник, кинутий в окроплену бензином землю, спричинить пожежу. Він все розуміє без слів і поправок, тому причаївся у філософських глибинах осмислення внутрішнього світу всесвіту своєї коханої до цих пір жінки і думає: «Ну чому я її так люблю?». Логіки тут дійсно не знайдеш, а тому попрямуємо за сімейством далі, може проясниться згодом.

Вона після цих слів пожалкувала, що колись вийшла за такого непробивного, а то б уже мером міста була, от тоді точно всі вулиці мелися б від ранку і до світання, все було б до ладу. «А так, кругом одне сміття, ніколи в цій країні порядку не буде», – зітхнула вголос думу на повні груди матір сімейства і відчайдушно сплюнула при цьому до долу ледь не жменю лушпиння, що набралась в роті під час душевного потрясіння і тілесних мук від своїх високих каблуків і такого низького зросту чоловіка. Можна було б обрати трішечки нижчі підбори заради зручності, але ж хіба люди одне одному рівня, навіть коли рідня. Дослідження фізіологів говорять, що мужчини здебільшого вище на зріст, ніж дами, однак науковці не врахували каблучків. Великі подвиги може людина звершувати на сердечних нивах, але їй чомусь неспромога зупинитись на малому і відчути себе саму на тій ниві плугом, який робить діло і приносить плід. А з спасителями вселеної, реформаторами всього, що під гарячу руку потрапить, придивившись ближче, просто страшно мати діло, їм належить лиш поклоніння, а так спина болить. Ви не уявляєте, чоловіки, від чого ви рятуєте цей світ, зачинаючи дітей і забезпечуючи тим самим постійною роботою жінок.

Шурх-хрусь-тьху. Вона про нього постійно думає, і так кортить хоч щось сказати, як потилицю почесати, коли укусить ґедзь, але ж потрібно зашифрувати послання таким чином, щоб не ображати прямо (ми ж інтелігенція) але влучити при цьому у саму скроню. Ось відбувається ще один коло-обіг лиходійки думки у серцях, що ховається в невинних і простих словах, які так невимушено звучать, коли відпочивають люди не тільки на вихідних, але мало не щодня після роботи вдома. Підозрілість пролягає, як здоровенна тінь, що розтинає одну пару на двоє пар ніг зі своєю головою на чужих плечах – він думає про неї, вона про нього, і тривога за своє змарноване життя здається нездоланною і одинокість неминучою.

Шур-тьху-хрусссь… Несподівано для нього вона повернулась до облишеної теми знову: «Ти хочеш сказати, – мовила вона, розгадавши, куди веде те сердечне зізнання чоловіка про жорстокість начальства, – що він не хоче тобі заплатити все сповна, і ми не зможемо поїхати до Турції на Різдво? Ну от, я так і знала! Ну невже я так багато прошу? Що я в житті бачила, крім твоєї матері, яка вже дістала своїми щоденними готуваннями і прибираннями, ти міг би заради спокою в сім’ї заплатити за гувернантку і обіди. Вона прикривається тим, що любить, бачите, свою внучку, і хоче зготувати їй щось натуральне. Хм, просто робити вдома нічого, от і набридає своїми нікому не потрібними послугами, хай скаже ще спасибі, що я все це терплю. Я знаю вона зекономити тебе підговорила, а те, що дитині потрібен оздоровчий відпочинок тебе не хвилює?». «Мила, ну не сердься, – підскочив на місці і заморгав очима, чоловік, немов впійманий на гарячому розбійник, – я роблю все можливе, але…».

Тьху-шурх-хрум. Матір сімейства дивилась на клаптики неба, які пробивались крізь лахміття листя, що ще чипіло місцями на деревах і прожилочки гілочок переплелись, як нерви, готові кинутись у танок від найменшого подиху вітру. Якби в цей момент він захотів би їй подарувати квіти, вона б розридалась, як сама нещасна жінка в світі і сказала би що над нею знущаються, бо виявляється, що в ньому і відповідно у всьому навколо не так погано, як уявляється. Здається, прості слова почула людина від людини, але дещо непросте коїлось в її душі і в його свідомості. Вона бачила щось замріяне своє, напевно тому й насіння так лузала остервеніло, адже вже дістало те невігластво, всю картину якого видно лише їй, бо ніхто того не знає, ні Бог, ні люди, що так щасливо живуть на світі без такого трутня! Сусіди і ті не розуміють, коли стукають у стіни їх квартири, просячи тим самим збавити децибели. А кому і що скажеш? Ніхто не повірить, бо ж ось ідемо, і він мене не ображає і чемно себе веде, та краще б вже човп, щоб всі побачили, яка я нещасна!

Ця думка ненароком зупинила на собі її увагу і дещо перервала потік, що так старанно зволожував ґрунт її душі перед посівом слів. Вона занурилась на дно своїх роздумів і вже пустила коріння її жага щасливого життя, при цьому в серці з’явились тіні, що зазвичай породжують нервовий імпульс у чоловічих руках. Однак прогулянка продовжується далі без особливої печалі на лиці. То як циферблат годинника, стрілки якого стоять, коли його заводять до самого упору, а потім, коли стрілка проходить чітко встановлену межу будильник задзвенить. Якби хто сказав, на котру поставив Господь жіноче серце, і о котрій почнеться галас, щоб попередити підйом рвучким стрибком «на роботу», поки не пізно! Аби лиш чоловік не прибив настирливий скрегіт будильника, щоб той на кінець замовк і дав спокій і чисту годину, подрімати в своїй хаті спокійно. Але от біда! День бо ж вихідний, а, значить, не робочий. Боже, поможи нам відпочити, дожити до виходу з парку!

Хвилина за хвилиною проходить час відпочинку людини від трудів земних, але напруга чомусь не спадає: шурх-тьху-хрусь. Ось назустріч прямує така привітна, ну просто ідеальна родина – батько матір, син, спілкуються так мило. Хоч у них, як у людей, хоч комусь у цьому світі добре, а в мене не така порода на мотузочці йде поряд. У нього, бачите, свої погляди, свої повадки. За все життя зі мною він нічому не навчився і не привчився подавати голос там, де треба і на кого треба, щоб лиходіїв сусідських дітей, добродіїв-колег, які завжди першу чарку безкоштовно наливають, чи свекрух, і таке інше слизьке і єхидне відганяти від обійстя мого. От тоді прийшло би щастя до хати, якби вдома вів себе як належить, сидів би спокійно, і пив би пива норму у виділеному для нього кутку на дивані в кухні. І прив’язі не треба було б брати на прогулянку, якби сам йшов поряд. Невже він забув ту обіцянку, що біля вівтаря у церкві давав про вірність до гробу? Де його віра? Одні слова! Але ж сказано в Писанні, що треба відмовитись від себе, йти за мною, щоби бути там, де я.

У кожного в душі своє «святе письмо», що обґрунтовує доволі чітко, чому потрібно те або інше купити і в якому саме магазині, бо ж якщо й купиш те, що треба, але не там, де належить, то як не пнися, не досягнеш неба. Ті догмати сімейного символу віри потрібно щоденно сповідувати з благоговінням і вірою. Адже такого, як в нас килимочка в коридорі ні в кого не буде і ніколи не було, та єдина суща в світі річ у Інтернет-базарі саме нам дісталась, за ціною не постоїмо, якщо чоловік встоїть. І катехізис сімейний приписує приносити щедрі жертви на вівтар виключності іміджу леді – єдина жінка в чоловіка, і сукенка в неї така, якої ні в кого нема із Америки по eBay прийшла.

Але ж до сукні ще треба чобоття, вибачте, чобітки, бо то в нас не базарна баба, а тендітна міщанка. Зима на порозі, і необхідно щось таке начаклувати, щоб міцно обчіпляло чарівні нозі та ще й при цьому тіло гріло. «Ой дивися, милий, які чудові зимові чобітки он у тієї жінки, що пройшла повз нас». Вона ще нічого чітко сформулювати не встигла, а він вже все добре розуміє: хоч зима через два місяці, але жона вже від холоду мліє. І на нього мимоволі нахлинули літні романтичні спогади про осінь. Тоді була спека, а в неї серце вже хололо, а що ж то буде восени, іншими словами то значило – черевички мені осінні купи. Взяли за три шістсот гривень по курсу двадцять чотири за євро, цю цифру особливо підкреслю, щоб всі зрозуміли скільки коштувала та покупка, і ціну його жертви, поки інфляція не з'їла національну валюту. Але через пару днів тріснула навпіл підошва і, відповідно, й без того натягнуті нерви жінки: «Оце так з тобою щось купувати, куди ти дивився? Це ти мені спеціально таке купив, ну нічого не можна тобі доручити, ні смаку ні якості, Господи, хоч би щось одне було до ладу!…». Тут головне швидко забути, що вибирала вона, а він лиш платив, бо якщо таку страшну брехню йому біс положить на душу і він їй повірить, то пекла не мине. В цьому світі хто сильніший, той і надиктовує слабшому заповіді, що роблять блаженними дні сімейного щастя.

Шурх-тьху-хрусь… Осінь нагадує нам про смерть, а при смерті будемо вести себе так, як звикли. Ми думаємо і мовчимо тоді, коли потрібно щось сказати, аби полегшити душу, а коли потрібно посидіти поряд спокійно, будемо говорити і не думати. Бути поряд то не значить сидіти над головою, коли людина хвора чи при смерті, і своїм сидінням замучити до смерті точно так само, як замордовували на прогулянці в парку, тільки там невидимо, а тут явно: «Що ж я буду без тебе робити, дорогий?». «Так, – подумає тоді він лежачи на смертному одрі, про яке він вже давно мріє, – дорогі були ті зимові мешти, що я купував першого вересня 2015 року».

Є час сіяти, і є година збирати плід. Коли насіння падає в збагачену перегноєм землю, воно росте углиб і закріплюється міцно для того, аби витримати плід і все перенести, що випаде на долю тієї рослинки, що з нього виросте. Так буває і в людини, що думкою про себе багатіє і коли вже тая дума не влазить в суму душі, тоді гайда хто куди, але комусь-таки не вдасться далеко втекти – кільце на пальці і володарка його душі на голові. «Ти знаєш, мила, яка біда у світі, ось Росія кинула ракети на Сірію», – стрімко вивернув напрямок розмови від чобіт до атомної війни винахідливий чоловік, можливо хотів серце розчулити, назвавши цифру жертв, але не досягнув мети. У неї потекли сльози, лушпиння вже не падає на землю, а прилипає до щік, неначе гострих порізів слід: «Мало того, що не їдемо у Турцію, то я ще й зимою буду ходити в фітнес клуб казна в чому, тебе нічого не цікавить в цьому світі, і те, що в мене мерзнуть ноги тебе не обходить!». Оце віраж, оце майстерність повернути на всій швидкості машину, яка заїхала далеко від наміченої теми, назад на стежку в парку. Такі страждання немічної жінки не можуть залишити байдужою жодної живої людини: всі жертви голокостів, війн, стихійних лих і невиліковних хвороб - то лиш слабенькі тіні гострої болі тієї істоти, що дихає тобі в спину.

Ми дуже голосно думаємо, тому й не тихо говоримо. Вона не могла не думати про нього щодня, ба щогодини, ні щохвилини, бо ж завжди хочеться то одного, то іншого, без чого не уявляєш свого життя, і може тільки секунди залишились для дитини. На все інше ні сил, ні часу не вистачає. Вона зривається на сусідці, коли згадає, що треба пальто від кутюр, а їм зарплати не вистачає. А він, коли думає про неї і її такий дорогий стрункий стан, пригріти хоче чимось свого прораба, з яким ще вчора випивали по сто грам. Два, що стали однією плоттю думають як один, і кожен у своїй парафії сам панотець при тому. Але не забуваймо, що прогулянка продовжується, і вся ця суміш позитивних змін в стосунках під впливом природи все ще ЗМІшується, жується і пережовується. Напевно, люди виходять на прогулянку саме для відпочинку від цієї внутрішньої втоми серця від думок. Але чи вдається їм відпочити?

Ми якось забули про третій персонаж, якому як раз таки нікуди не вдасться втекти від тих надприродних стихій душі, що вирують серед природних катаклізмів змін пір року, – ми забули про дитину. Якщо до осені чи до зими ми можемо підготуватись поступово і звикнути помалу до холодів чи до спеки, то в серці людському все навпаки. Як тать вночі наскочить холод і заморозить все святе, і те, що так довго і старанно будувалось у налагодженні стосунків змете осіння буря і висушить всі почуття постійне і безпідставне невдоволення життям. Бідне дитя, вона не встигає зняти теплої шуби, як треба вже витягувати парасолю, бо мама чогось плаче.

Хрусь-тьху-хрум… У дитини тим часом, поки так прогулюються батьки в своєму світі, тече слина, вона знаходиться в реальності, і тому роззявила свій ротик, ніби спрагла в пустелі людина. «Чого роззявила рот, ніби хочеш проковтнути тигра? – звернулася мама до дитини, як до німого шпигуна, що збирає на них компромат. – Люди кругом дивляться і скажуть, що ти не вихована дзиґа, а ти ж все-таки ходиш у найліпшу елітну школу? За що ми з твоїм батьком такі гроші платимо?» «Агов, люди, рятуйте, – написано у широко розкритих, як і рот очах малятка, – я знемагаю від маси запитань, які мою маленьку душу роздратовують вогнем пекельним, ледь по світу ходжу від тягарів ніжних, але тяженних слів». Вона так щиро хоче запитати, чому ви лузаєте насіння, якщо це «не можна» і «не виховано»? Чи може, не можна й очей також розкривати так широко? Розум постійно, як той біс, тикає пальцем на лушпайки і наполягає вірити очам, а не батькам, але дитя той морок відганяє, бо треба вірити тільки їм, і за все воздасться, як повезе. Маленьке дівчисько ще не доросло до тієї філософії дволикого Януса, що вміє розглядати питання зі всіх сторін – стояти на колінах за тую провину своїх очей, за які має страждати все тіло, і дивитися при тому на світ зверху вниз: тож вони вочевидь одне одному брешуть, а я тут при чому? Так виховується віра у батьків, саме цього ми вимагаємо одне від одного в сім'ї, і саме на дітях показуємо цей факт єдиного можливого варіанта сімейного щастя, ніби натякаючи своїй другій половині: ось дивись, як має бути, вір і підкоряйся моїй волі, щоб був мир в домі.

Осінь привітно забирає у свої обійми листям лапатим три маленькі фігури. Що вона хоче сказати, гарна і мрійлива, увінчана віночком різнобарвного плину спокою, що розлився у парку серед тисячного галасу міста? Проте нездужає та споконвічна стихія осені до людини докричатись, не спромоглась розбудити красою своїх дівочих форм жагу природної краси людської раси. Люди, вийшовши у парк, продовжували лузати насіння, так, ніби вдома перед телевізором. А чому, власне ніби? А звідки війни, про які постійно там говорять, вбивства і насилля? Людина виходить з романтичної поезії парку в прозу життя. Чоловік не хоче вертатися додому і стає палким патріотом, прямуючи на війну. Мужчина, захоплений жінкою, заради своєї богині йде завойовувати світ, щоб просто вловити її погляд прихильний і знову ллється кров. Він ненавидить її тихою ненавистю, і втікає від свого бажання кудись світ за очі, щоб вліпити комусь межи очі напідпитку в неділю святу. З цих болючих до стогону клаптиків розхристаної по всьому світу душі, яка не знаходить тепла в себе вдома, складаються гострі сюжети у всесвітньому ЗМІ і кожен прямує до своєї оселі, щоб скоріше ввімкнути той ящик чарівний, який до останку покаже для кожного ЗМІст душевної муки і вміст сердечних стемлінь. От і наших мандрівників щось ніби підштовхує в спину, скоріше додому, щоб скинути в ящик душевну напругу.

Хрусь…забули виплюнути, бо поспішають…шурх. "І чого та дитина постійно реве і влаштовує скандали як завжди на людях?! Пішли додому. Ніколи не можна з нею провести приємно час! На гойдалку її посадиш, а вона додому хоче, йдемо вже з парку, а вона давай покатаємось на конику, мамо. Ну вже на коника посадила, а вона знову, хочу додому, ну чого тобі ще треба?" "Тато, а підемо на атракціони і покатаємося разом?" Дитина, може, хотіла відірвати своїх батьків від ЗМІя? Вона своїм чистим дитячим серцем розуміла, що багато тисяч років тому Адам з Євою теж прогулювались в Раю, і можливо її кмітливий дитячий розум відкрив для себе, що з грецької Рай перекладається на нашу мову як Парк. І той шелест тоді ще молодого листя Раю навіював так само байдужість до головного, але шипіння ЗМІя вже розпалювало жагу ворожнечі на доріжках весняного парку.

Сьогодні ЗМІй знайшов собі ще кращий притулок, він сидить у кожному домі у главі сімейного вогнища. Людина, коли дивиться телевізор, слухає радіо, чи плаває в інтернеті, частково чує, що там в світі робиться, а насправді думає щось своє. ЗМІй вводить в забуття, і людина, переглядаючи телепередачу, смакує образу, як сало, і нарікаючи на уряд, заїдає гнів до дитини… Люди перестали вміти говорити самі, ЗМІ формують етикет байдужої до щирих переживань, окремої від всіх душі, яка все знає і про всіх, бо ЗМІй обіцяв дати те жадане знання, яке пре возносить над всіма, хто дивиться на світ інакше і формує незалежну особистість. Але відособившись від всіх, людина потрапляє в залежність від чогось іншого. Без підказок з ящика чи айфона, без посередництва телефону ми не второпаємо сказати й два слова. Не потрібно в собі сумніватись, в когось щось перепитувати, звертатись росіянину до українця , жінці до чоловіка і замислитись: може, щось в мені не так, що людям так погано зі мною? А що в мені може бути не так, я який є, такий і буду, яким вродився таким й помру, я вам неприємний, ну що ж, це ваші проблеми, я піду на окрему квартиру. Боже, зупини людину на її шляху в пекло!

Сцену в парку я спостерігав декілька тижнів тому, хоч може, ці люди й сьогодні прогулюються «як завжди» разом, а може вже й по одному? Але одне я дуже добре запам’ятав: то тієї дівчинки погляд, такий тихий і кричущий одночасно. Я вже дещо по-дорослому скажу те, що вона хотіла по-дитячому мовити: «Дорогі представниці сильної в своїй немочі статі, зберігайте мир в своїх сім’ях, тоді й мир буде на всій землі. Дорога немічна в своїй силі чоловіча стать, оберігай границі свого раю на землі, своєї сім’ї, і не далі, і не менше, щоб завше жінка мала де наводити порядок, і тоді «буде син, і буде мати, і будуть люди на землі».

А поки що, приходячи додому з прогулянки, втомлені до знемоги люди, чимдужче, чим голосніше вмикають плазму в вітальні, занурюються в айпод на кухні, або моделюють «щасливу сім'ю» в дитячій кімнаті, проходячи рівень за рівнем в комп’ютерній грі «Фемелі». Всі члени сім'ї щось говорять одне одному і майже нічого не чують, бо погляди спрямовані туди, звідки шепоче ЗМІй.

Посилання