«Казки, що виховують» - це книжка, яка є не просто збіркою казок, адресованих читачам різного віку. Це – частина соціального проекту, спрямованого на підтримку дітей, які перебувають на лікуванні в Українському центрі токсикології та інтенсивної еферентної терапії НДСЛ «ОХМАТДИТ». Усі діти у світі, без виключення, неповторні! Але ці діти, мабуть, навіть більше за інших потребують особливої уваги та підтримки, адже через проблеми з нирками вони мають проходити складне лікування та тривалий час перебувати у лікарняних палатах... Нижче опубліковані лише дві казки з цього збірника. Якщо Вас зацікавила книга, Ви можете перейти на сайт проекту, завантажити її цілком в електроному вигляді або замовити видання в друкованому вигляді, а також допомогти потребуючим дітям адресно.
Про короля та вівчаря
Сербська народна казка у літературній обробці Андрія Ткачова
Одного разу король із дружиною і своєю єдиною, любою донькою вирушили у далеку мандрівку морем. Жахлива буря накрила корабель, і він, розтрощений хвилями, потонув. Загинула вся команда, але Бог зберіг короля та його родину. На уламках корабля, ледь живі, вони дісталися берега, їхній одяг перетворився на лахміття, і вони, наче жебраки, почали шукати їжу та місце для ночівлі. Вони блукали вулицями міста, до якого потрапили, і ніхто з них не виказав свого шляхетного походження. Адже хто повірив би трьом волоцюгам? Їх могли висміяти, або навіть гірше – вигнати з міста, – мало хто зі співчуттям ставиться до бідняків. А пихатих бідняків взагалі ніхто не любить!
Силка Марина
Але, дякувати Богові, один із мешканців того міста зглянувся на нещасних і прихистив їх у себе. Натомість він звелів пасти свої вівці. Таким чином, король перетворився на вівчаря, а королева та принцеса – на дружину та доньку вівчаря. Вони не нарікали на Бога, і лише інколи, сидячи вечорами біля багаття, пригадували своє життя у палаці й тужливо зітхали, а з очей принцеси котилися тихі сльози.
Король тієї країни, де їм довелося жити, шукав наречену для свого єдиного сина. Кілька десятків пар королівських гінців вирушили по всіх куточках країни в пошуках найвродливішої, найрозумнішої та найблагочестивішої дівчини. Вони отримали від короля наказ: не нехтувати дочкою навіть найбіднішого чоловіка, адже король розумів, що вмити, вбрати у красивий одяг та навчити манерам можна кого завгодно, а от дати людині розум чи навчити благочестю – набагато складніше, а то й геть неможливо.
Тому гінці розмовляли з усіма дівчатами без винятку, придивляючись до них, просили пригостити їх їжею, яку ті приготували. Все, що вони бачили, ретельно записувалось у спеціальні книги, а потім наймудріші придворні служителі вивчали записи у пошуках найкращої нареченої для принца.
Одного разу побачили гінці й дочку бідного вівчаря, який на той час уже почав забувати про свою королівську корону. Дочка була прекрасною, навіть у простому одязі вона була тендітна, наче вбрана у дорогі сукні. Сонце зробило її смаглявою, а свіже повітря, на якому вона працювала, обвітрило її обличчя, але це тільки додавало їй вроди. А яка в неї була мова, як вона міркувала! Захвату послів не було меж:стільки розуму й такої ерудиції вони не зустрічали навіть у палацах!
Треба було терміново повідомити принцу про цю дивовижну дівчину! Той, щойно дізнавшись про красуню-простолюдинку, не міг чекати, і наступної миті кінь уже мчав його до хатинки вівчаря. Принцу досить було лише одного погляду на дівчину, як серце його закалатало від кохання.
І тут справа мала б вирішитися, якби не дивна поведінка батька-вівчаря. Цей вівчар, який все ж не втратив своєї королівської гідності, насмілився вимагати від принца знання якогось ремесла.
— Щоб одружитися з моєю донькою, Ви повинні вміти працювати власними руками, — сказав він принцеві. — Не має значення, що то буде за ремесло.
— Але я – королівська особа! Я вмію вирішувати державні справи, орудувати шпагою, приймати послів та підписувати угоди, – здивувався юнак.
— Так, це правильно, але я лише хочу, щоб Ви опанували ремесло теслі чи ювеліра, чи кравця, чи будь-яке інше. Якщо ж ні, – моя донька не стане Вашою дружиною.
Бачить Бог, яких зусиль вартувало принцу терпіння, щоб стриматися та не наказати стратити цього нахабного вівчаря! Але кохання перемогло образу. Принц змирився і пішов на ярмарок шукати собі ремесло. Довго ходив він, придивляючись до роботи карбувальників, кухарів, шевців, ловців птахів: як їх багато і яка важка в них праця!
Навчатися будь-якому з цих ремесел доведеться довго, а кожен знає, що очікування для закоханих – тяжка мука. Отже, нарешті принц знайшов ремесло, яке припало йому до душі й не вимагало дуже багато часу для навчання. Він узявся плести кошики. І до кінця наступного дня три кошики були сплетені руками королевича.
Із плодами своїх рук приступив королевич до батька своєї обраниці. Вівчар зацікавлено розглядав кошики, сплетені майбутнім зятем.
– Скільки грошей можна за це отримати? – спитав батько.
– По дві мідні монети за кожен.
– Скільки часу ти витратив на їх плетіння?
– Два дні.
– Два дні – три кошики, шість монет, – замислено промовив батько, і раптом обличчя його засяяло посмішкою:
– Я згоден, щоб моя донька стала твоєю дружиною!
Принц навіть скрикнув від радості! Він обійняв батька. Потім підійшов до своєї чарівної і сором’язливої обраниці, встав перед нею на коліно та поцілував руку. Але потім він стрімко повернувся до вівчаря і запитав тепер уже голосом не нареченого, а майбутнього короля:
– Поясніть мені Вашу поведінку!
– Послухай, синку, – відповідав йому вівчар, – справа в тому, що я теж колись був королем. Я очолював військо у битвах, підписував закони, вислуховував доповіді міністрів. Я й гадки не мав, що колись буду закінчувати своє життя як звичайний вівчар. А коли Бог змінив моє життя, то найбільше я страждав саме від невмінняробити щось власними руками. Якби я вмів плести кошики, то шість монет кожні два дні значно допомогли б моїй родині.
Свята ніч
Сельма Лаґерлеф (Швеція)
Коли мені було п’ять років, мене спіткало величезне лихо. Більшого я, здається, з тих пір і не знала: померла моя бабуся. Аж до своєї останньої години вона вікувала, сидячи у своїй кімнаті на кутовому дивані та оповідаючи нам казки. Бабуся розповідала їх зранку до ночі, а ми, діти, тихо сиділи біля неї та слухали. Чудове це було життя! Жодним іншим дітям не жилося так добре, як нам. Мало що збереглося в моїй пам’яті про мою бабусю. Згадую, що в неї було гарне, біле як сніг, волосся, що вона ходила зовсім згорблена і повсякчас в’язала панчоху. Пам’ятаю ще, що, скінчивши оповідати якусь казку, вона зазвичай опускала свою руку мені на голову і казала:
– І все це така ж правда, як те, що ми зараз бачимо одна одну.
Валігура Едік
Пам’ятаю я й те, що вона вміла співати дивовижні пісні, але співала вона їх не часто. В одній з таких пісень ішлося про морську царівну, і в ній був приспів: «Вітер холодний-холодний над морем подув». Пам’ятаю ще коротку молитву і псалом, яким вона мене навчила. Про всі казки, які вона мені розповідала, у мене лишилися тільки бліді, невиразні спогади. Лише одну з них я пам’ятаю так добре, що могла б переповісти її й зараз.
Це маленька легенда про Різдво Христове.
Ось майже все, що я можу пригадати про свою бабусю, окрім того, що я пам’ятаю найліпше, – відчуття величезної втрати, коли вона покинула нас. Я пам’ятаю той ранок, коли диван у кутку виявився порожнім, і було неможливо уявити, коли ж скінчиться цей день. Цього я не забуду ніколи. Ми поступово навчилися грати в ляльки та іграшки і жити так, як усі інші діти, і могло здатися, що ми більше не сумуємо за бабусею і не згадуємо про неї. Але навіть цієї миті, багато років потому, коли я сиджу і згадую всі почуті мною легенди про Христа, мені на згадку спадає оповідання про Різдво Христове, яке любила розказувати моя бабуся. І тепер мені хочеться самій розповісти його, включивши до моєї збірки.
Це був Різдвяний святвечір, коли всі поїхали до церкви, окрім бабусі й мене. Ми були, здається, самі в цілому будинку. Нас не взяли, тому що одна з нас була замала, інша – застара. І ми обидві тужили, що не можемо побувати на врочистій службі й побачити сяйво різдвяних свічок. І коли ми сиділи з нею наодинці, бабуся розпочала свою оповідь.
– Колись глухої темної ночі один чоловік вийшов на вулицю, щоб роздобути вогню. Він переходив від хатини до хатини, стукаючи в двері, і просив: «Допоможіть мені, люди добрі! Моя дружина щойно народила дитину, і мені треба розпалити вогнище, щоб зігріти її та немовля».
Колісніченко Руслан
Але була глибока ніч, усі люди спали. Ніхто не відгукувався на його прохання. Чоловік ішов далі й далі. Нарешті він помітив вдалині мерехтливе полум’я. Він попрямував до нього й побачив, що це вогнище, розведене в полі. Багацько білих овець спали біля вогнища, а старий пастух сидів і сторожив свою отару. Коли чоловік наблизився до овець, він побачив, що коло ніг пастуха лежать і дрімають троє собак. При його наближенні всі троє прокинулися й вищирили свої широкі пащі, немов готуючись загавкати, але не видали ані звуку. Він бачив, як шерсть застовбурчилася в них на спинах, як їхні гострі, білі зуби сліпуче зблиснули у світлі вогнища, і як усі вони кинулися на нього. Він відчув, як одна схопила його за ногу, інша – за руку, третя вчепилася в горло. Але міцні зуби мовби не слухалися собак, і, не заподіявши йому жодної шкоди, вони відійшли у бік. Чоловік хотів пройти далі. Але вівці лежали так тісно пригорнувшись одна до одної, спина до спини, що він не міг пробратися між ними. Тоді він просто по їхніх спинах пішов уперед, до вогнища. І жодна вівця не прокинулася й не поворушилася…
Досі бабуся вела оповідь, не зупиняючись, але тут я не змогла втриматися, щоб її не перервати.
— Чому ж, бабусю, вони продовжували спокійно лежати? Адже вони такі лякливі? – спитала я.
— Про це ти скоро дізнаєшся, – сказала бабуся і продовжила свою оповідь, – коли чоловік підійшов доволі близько до вогнища, пастух підвів голову. Він був похмурий старий, грубий і непривітний з усіма. І коли він побачив, що до нього наближується незнайомець, то схопив довгу гостру палицю, з якою завжди ходив за отарою, і кинув у нього. І палиця зі свистом полетіла просто на незнайомця, але, не вдаривши його, відхилилася у бік і пролетіла позв, на інший кінець поля. Коли бабуся дійшла до цього місця, я знову перервала її:
– Чому ж палиця не поцілила в цього чоловіка?
Колісніченко Руслан
Але бабуся нічого не відповіла мені та продовжувала свою оповідь:
– Чоловік підійшов тоді до пастуха і сказав йому: «Друг, допоможи мені, дай мені вогню! Моя дружина щойно народила дитину, і мені треба розпалити вогнище, щоб зігріти її та немовля!» Старий волів би відмовити, але, коли він згадав, що собаки не змогли вкусити цього чоловіка, вівці не розбіглися від нього і палиця, не зачепивши, пролетіла повз, він зніяковів і не насмілився відмовити на його прохання.
«Бери, скільки тобі потрібно!» – сказав пастух. Але вогнище майже дотліло, і навкруги не лишилося більше ані дров, ані гілок, лежала лише велика купа жару; у незнайомця не було ані лопати, ані совка, щоб узяти собі червоних вуглинок. Побачивши це, пастух знову запропонував: «Бери, скільки тобі потрібно!» – і радів від думки, що чоловік не може понести із собою вогню. Але той нахилився, вибрав собі жменю вуглин голими руками і поклав їх до поли свого одягу. І вуглини не обпекли йому рук, коли він брав їх, і не пропалили його одяг; він поніс їх, мовби то були яблука чи горіхи…
Тут я втретє перервала оповідачку:
– Бабусю, чому ж вуглинки не обпекли його?
– Потім про все дізнаєшся, – сказала бабуся і взялася розповідати далі, – коли злий і сердитий пастух побачив усе це, він дуже здивувався: «Що то за ніч така, у яку собаки тихі мов ягня, вівці не знають страху, палиця не вбиває й вогонь не пече?»
Він озвався до незнайомця і спитав його: «Що то за ніч така? І чого всі тварини такі ласкаві до тебе?» «Я не можу тобі цього пояснити, якщо ти сам цього не бачиш!» – відповів незнайомець і пішов своєю дорогою, щоб чимшвидше розпалити вогнище і зігріти свою дружину і немовля.
Пастух вирішив пильнувати цього чоловіка, поки йому не стане ясно, що все це означає. Він підвівся і пішов за ним аж до його оселі. І пастух побачив, що у незнайомця немає навіть хатини для житла, що дружина і новонароджене немовля лежать у гірській печері, де нема нічого, окрім холодних кам’яних стін. Пастух подумав, що бідне невинне немовля може на смерть замерзнути в цій печері, і, хоча він був суворою людиною, він розчулився до глибини душі й вирішив допомогти маляті. Знявши з плечей свою торбину, він вийняв звідти м’яку білу овчину й віддав її незнайомцеві, щоб той поклав на неї немовля.
І тієї самої миті, коли виявилося, що й він теж може бути милосердним, очі його відкрилися, і він побачив те, чого раніше не міг бачити, і почув те, чого раніше не міг чути. Він побачив, що навколо нього стоять щільним кільцем янголятка зі срібними крильцями. І кожне з них тримає в руках арфу, і всі вони голосно співають про те, що цієї ночі народився Спаситель, який спокутує гріхи світу.
Тоді пастух зрозумів, чому все в природі так раділо цієї ночі, і ніхто не міг заподіяти зла батькові дитини. Озирнувшись, пастух побачив, що янголи були скрізь. Вони сиділи в печері, спускалися з гори й літали в піднебесся; вони проходили дорогою і, минаючи печеру, зупинялися і кидали погляди на немовля. І скрізь панували радощі, спів та веселощі… Усе це пастух побачив посеред нічної темряви, у якій раніше нічого не міг розгледіти. І він, зрадівши, що очі його розплющилися, впав на коліна і став хвалити Бога…
Ільюк Оля
При цих словах бабуся зітхнула і промовила:
– Але те, що бачив пастух, ми теж могли би побачити, тому що янголи літають у піднебесся кожної різдвяної ночі. Якби ми тільки вміли дивитися!.. – і, поклавши мені руку на голову, бабуся додала:
– Запам’ятай це, тому що це така ж правда, як те, що ми бачимо одна одну. Справа не у свічках і лампадах, не в сонці і місяці, а в тому, щоб мати очі, які могли би бачити велич Господа.
«Казки, що виховують» |
Статьи -> Книжная полка -> «Казки, що виховують». Казкова класика для дітей...
