Ой лишенько, куди ж той трамвай потягся, задається -- от дві шпали, то й їдь собі по них прямо, і дурного не бери до голови. Мені здається, що заповіді Христові вчать людину жити просто і йти прямо. От дівку угледів зліва, туди й кермо повернув, забув що путь тобі не прогнуть, бо ж колеса на шпалах. Але є речі неможливі для Бога, але можливі для людини. Господь призиває, але не примушує, і в цьому Його безсилля перед безглуздям нашого вибору і його катастрофічними наслідками. Загорівся пристрастю – і відразу стало байдуже, що ти не сам по собі, що не належиш власній волі, допоки ти водій і є маршрут перед очима. А дорога ця прокладена Христом, бабами і дідами нашими топтана, що бачили Його спину і на неї дивились, коли плелись із поля до хати дітей годувати.

Але людина чомусь петляє, чомусь кортить все робити наперекір. Чому по-іншому не можна, хто-небудь відповісти може? Кому чинить супротив? Не так важливо! Головне – себе проявити і вирвати із серця на показ усій рідні і близьким своє принципове НІ, і все тут! Для чого, кому це вигідно? Здається, що на древніх мовах слово „сатана” означає «противник». Ох, як це знайомо на смак людині! Немає більшої насолоди, ніж бути не таким як всі, і йти до своєї мети наперекір усьому. Без ріг тут ніяк не обійтись, бо треба пробити стіни чиєїсь злої чи доброї волі; і без копит неможливо вижити, тому що поламати доведеться крихкі серця, що як дрібні камінці мозолять ноги на широкій дорозі мого життя; і без хвоста ніяк не впораєшся: виляти вліво і запевняти при цьому, що ти правий. Не варто лякатись тих малювань і слухати телеглузувань, що зображають чорта із страшною мордою і тушкою, спотвореною могутніми м’язами, – це лиш відволікає від головного – відчути серцем у своїй душі той дужий дух, що суперечить Богу і протистоїть людям. Напевно, прості картини з щоденного життя найбільше мали б нас лякати.

«То молодість і молодості страсті і в дряхлих старечих членах, і в юних тілах доводять до гріха», – зазвичай відповідає нам світська мораль. Можливо, але чому нам так важливо і так кортить до знемоги по комусь потоптатись, когось змести з дороги, вчинити підлість і кланятись при цьому чинно Богу? Нас ніхто не заставляє, нам це подобається, і в цьому весь закон і пророки нового часу, нових ідей затягнутої «Святої Русі» і розв’язного «Євросодому», що переплелись в двобої на Україні.

Така от споконвічна боротьба добра і зла, Церкви з світом, Содому з Єрусалимом. Цей вічний герць завершився у той момент, коли Христос воскрес, Він поламав і адові врата, переміг і диявола, і смерть, а ми ще боремось, як кажуть у народі, поперед батька в пекло ліземо. Ходиш у храм, на всіх празниках вже побував, у всі святині переїздив, все здається наладилось, але щось якось все приїлось. В глибину пірнати церковного життя? Ну, це для монахів. Широта християнської душевності і милосердя? А кого тут обнімати і за що я маю милостиню давати, коли кругом обманюють і крадуть шахраї, що ніби для дітей сиріт збирають. А у висоту? То там святі живуть, куди вже нам грішним з насидженого гнізда у таку даль залізати. Якими ж ще подвигами можливо прославити Бога, чим то ще себе зайняти в храмі? От під руки брошурочка чи листівочка цікавенька попалась. Так собі інструкція по виживанню ближніх із квартири, в якій ти молишся постійно, ось де спасіння від нудьги! Ну, тримайтесь вороги православ’я! Класична картина церковного провінціала ще не дописана до кінця, ще вінця не вистачає. Але чого у цьому світі тільки не можна дістати, якщо, звичайно ж, знаєш, де шукати і в кого питати. І активний рух ревнителів благочестя таки знаходить собі вихід.

Церковний політикум і світська мода на православ’я – то зовсім не церковного духу речі. Я не бачу ніякої різниці між людьми, що одягають довгі спідниці і йдуть мітингувати за Христа з портретами царя і транспорантами «За Русь Святую» та демонстраціями якоїсь національної меншості, що вибиває у держави побільше прав і привілей. Подивляться нормальні люди на тих, хто молиться «За неньку Україну», чи там «За Русь Святую», перебуваючи у протестаціях постійних, і дуже навіть правильний зроблять висновок: «Нехай ті християни горлопанять за тих, хто їх там фінансує, одних Європа, а других Росія, а в мене своїх справ по горло». І дійсно, попробуй тут розберись: одна Церква за інтеграцію до Європи, а друга за єдність слов’янського світу?

Це абсолютно пусте, не прив’язане до життєвої практики мораліте, яке живе тільки на телебаченні і в Інтернеті. Але воно так переконливо і привабливо звучить, так спрощує погляд на людину, що недалеко й до безсловесних докотитись. Все так просто, що аж страшно: виконуй, не задумуючись про що читаєш, що чуєш і що бачиш, і попадеш в рай. І кожен пропонує свій – кому в Європі добре, а кому в Росії. Цікаво, а де ж тут Христос? А що, Він не такий на Сході, як на Заході? Смиренна заповідь послушництва святого, що практикується в монастирі, коли виноситься за його стіни і потрапляє до політиків у руки, стає страшною зброєю: кожен веде за собою, а переконує, що за Христом. Людина ж іде прямо, коли живе з Богом, а те, що справа і те, що зліва, все однаково прірва. Дай Боже нам розсудливості.

Кожен буде самостійно вибирати, за ким і по якому плану будувати своє життя. Але не може мати оправдання особиста злоба, як би вона не називалась, чи то ревністю за віру, чи то подвигом благочестя: «Всі йшли і я пішов, мене так батюшки учили, нам так по телевізору говорили, нам показували по Інтернету розтерзаних за віру побратимів. Вони нашого одного замочили, а ми за кожного святого по сотні влупимо бусурманів». Гріх завжди благородно звучить і невинністю своїх мотивів надихає зайняти активну позицію, але совість не мовчить. На мітингах, що нині називають всеукраїнськими хресними ходами чи стояннями за віру, тому так голосно кричать, щоб її голос заглушить. Потрібно мати неабияку розсудливість, щоб відрізнити форму від суті: чи то б’ються за українську церкву одні українці з іншими, чи то Патріарх Кирило державну політику руського міра сповідує як Символ віри. Чий же голос може про Бога говорить і збуджувати при цьому жовч? В нашій древній вірі така звичка завелась: перед тим як висловитись чи подумати – руки розпускати. От хлопці-політики такі повадки наші добре знають, не треба ні біологом, ні жидомасоном бути, щоб цю річ осягнути, і у «праве» русло направляють.

Колись, в граді Константинополі архієрей збирав людей на центральній площі і хресною ходою йшов до храму звершувати Літургію. Сьогодні хресний хід – це шлях від храму до підворіття якоїсь політичної структури. Символічна зміна напряму ходи – куди сьогодні церковні люди направляють свої молитви й сподівання?

Якби православні східного обряду не підносилися над іншими не православними народами, то не не топталися б і по своїх. Не слід плутати зверхність з духовною висотою, а поверховість із простотою. Розумне слово можна сказати тільки просто, а зверхність завжди сипле сотнею словосполучень, в котрих годі дібрати толку і дійти до конкретних висновків. Тільки важкість на серці від духмяних очей і єлейних слів якось приводить до тями. В церковній проповіді з’явився новий стилістичний прийом – протиставлення, гра на контрастах. Це коли хвалять одних і принижують інших, і таким чином тримають ваш «духовний тонус».

А якщо точніше, то ті політичні речі на амвоні просто накручують психіку людей, як будильник, що в призначений час задзвенить: «Ви в храм прийшли, а там на вулицях анцихрист, я на сайтах православних прочитав і вам оце кажу. Вся молодь у гріху, в Содомі їхні душі, на морі і на суші панує диявол. Америка купила нині всіх, Європа – то блудниця на весь світ. Що твориться навколо! Не можна мовчати, то тільки святі колись там до любові і порозуміння призивали, сьогодні люди вже не ті, потрібно подвиг за віру нести. Жидомасони На Поліссі і Волині, і навіть в храмах православних розсіяні, «мерзость запустеніня»! Все видивляються і спостерігають, а потім книги з наклепами видають, о лукавство бісівське, штампують благословення і в наших же храмах розповсюджують. Америка весь світ вже підкупила, крім нас, православних, що тримаються віри отців. І бореться окаянна (ніби американцям нема чим зайнятись) з православ’ям».

Після такої вдалої проповіді, правда без оплесків, але їх і не треба там, де очі палають мов факел, панотець сідає в колісницю, що Мерседесом зветься, родом з Євросодому. Не знаю, чи це чесно одне робити, а зовсім інше доносити до відома прихожан, але вдячні слухачі таки отримують те, чого очікували: «Я не такий, як всі ці проходимці (перехожі), бо соблюдаю пости і регулярно ходжу в церкву». А коли перед Великим Постом в Неділю про Митаря і Фарисея буде проповідь проголошувати той самий батюшка, то вдячні прихожани будуть багатіти думкою: «Ми не фарисеї, це не про нас, то там, за стінами монастирів і храмів всі ті фарисеї бродять, з Америки їх до нас присилають».

Людське самолюбство – то жалюгідно дивна річ. Уявіть собі, що всі ті звірства, що відбувались в 1917 році, ГУЛАГ і мільйони жертв, виявляється, німці творили. То, напевно, всього населення Германії не вистачило б, щоб десантувати на територію Росії стільки катів. Руки по лікоть в крові, і… це не ми, ні, що Ти, Господи ось дивись, я жертвую десятину і в Лаври їжджу православні… Слухаєш всю нинішню заполітизовану проповідь, ось це відверте самодурство, і думаєш: «Господи, те ж саме говоримо, туди само йдемо, не допусти!».

Така штучна і наносна філософія життя не лізе в душу геть. Може, це тому, що моїм релігійним вихованням займалась бабуня, а вона мене ніколи не вчила ні куди свічку ставити, ні як благословення в батюшки брати, прийшлось самому, невігласу, питати і червоніть. Я доторкнувся до Христа вперше на її руках, ще маленьким хлопчиком, якого вели до причастя перед від’їздом до міста після літніх канікул. Я щиро і чесно не можу збагнути: які американці і з ким ведуть війну, про чому тут жидомасони?

Не таке православ’я полюбилось моєму серцю і, думаю, що не згрішу, коли відкину ту майноту, а от точно в гріх впаду, коли повз людську біль пройду, як первосвященик чи фарисей. Людина призвана Богом проявляти до звичайних, пересічних людей увагу, як самарянин, бачити перед собою перш за все людину, і немає значення, чи то росіянин, чи американець, чи європеєць. Ми своїй байдужості знайшли хорошу замазку: ага, в біду потрапив, так тобі і треба, не хотів мене слухати от тепер маєш проблему, Бог тебе покарав, бо ти не ходиш в храм. Ми навіть можемо при цьому матеріально помагати «глухому і німому» бідоласі, але з таким душком, що краще б пройшли мимо. Лот, живучи в Содомі, нікого не осудив, може саме тому його навіть не ангел, а Сам Господь навістив. Мені здається, що вся ця навколо-церковна міфологія тому існує, що має популярність чималу. Чому? Тому що відволікає погляд від головного – від щоденного покаянного труда. Відвертає увагу від духа, що радується, коли ми боремось між собою, а не з гріхом в собі. Здогадатись, думаю не трудно, хто автор тих химер.

От приходить людина до храму з конкретною духовною травмою. Вона відчуває на душі Божу цілющу благодать і хоче почути найголовніше – як їй не розгубити протягом тижня цей дар, поки знов не потрапить до храму. Для мене вся суть церковного життя, все на що я власне здатний, то це дожити до причастя, дійти до храму, знайти в собі мужність сказати на сповіді те, про що всі піднебесні сили примушують мовчати. При всьому бажанні взяти участь у глобальних міжконтинентальних баталіях, щоб угодити батюшці, людина не може збагнути, що ж з неї хочуть, для чого все це говориться, адже біль душевна не те що слухати, дихати не дає. Такий хиткий вояка для православного батальйону обраних не годиться. Змилуйтесь, проповідники Слова Божого, пам’ятайте, що храм – то божественна лікарня, і тут необхідна велика обережність в словах і інтонаціях, як буцім ти знаходишся серед людей з’язвлених, і кожен необережний дотик – то біда.

Одна людинка, що заплуталась в житті, пішла на сповідь, в одному відомому на весь світ православному монастирі. «В розкол не ходиш?» Це було єдине запитання з позитивною і правильною відповіддю: «Ні, батюшка, не ходжу і навіть не знаю що воно таке». А далі уважний погляд дівчини застряг в стерні безглуздих саме для неї запитань. Вона ж все-таки перший раз у храм зайшла: «Чи читала ти все правило до Причастя? Постилася тиждень? – ось воно торжество істини! Батюшка аж зайорзав на кріслі, прочитавши в округлених від подиву очах дівчини негативну відповідь, і продовжив, – Чи їздила на море, чи голила ноги, а…і т.д. і т.п.? »

А у відповідь мовчанка, людина не в силах говорити, коли втрачає ниточку надії на Христа, і в неї потекли сльози. Вона з поваги до сану всіма силами душила в собі образу і нічого не відповіла. А пастир, не гаячись, урочисто вручає тій блудниці Христовій, не допустивши до причастя, добрячу паку брошурок, яку можна узагальнити трьома словосполученнями: Число звіра. Москва – Третій Рим. Електронний концтабір. На, харчуйся, душечко, цим духовним сухарем, допоки мені стрільне в голову тебе допустить до таїнств, а я тим часом поп’ю твоєї крові. Ти потрапила у зону, де я авторитет. І будь вдячна, що саме до мене тебе Господь привів на сповідь, ти натрапила на джерело безкінечного смиріння. Я, звичайно, не узагальнюю, і зовсім не маю на увазі, що всі такі отці. Але до того батюшки-монаха велика черга завжди сповідників. Чому?

Напевно, причина в тому ж самому красномовному чорному самолюбстві. Уявіть собі картину, ось іде по місту людина, яку видко здалеку. Ви не помилились, це духовне чадо такого ось пастиря. То не неформал, не панк і не хіппі, то православний епатаж. Весь зовнішній вигляд підкреслює причетність до Церкви. Колись, коли я ще захоплювався рухом хіппі, носив довгі патли, і відчував себе так само як той, хто не стриже волосся і завів довгу бороду, яку устав не передбачає для мирян. Але устави писані для простих християн, а я ще простіше, і смиренніше і молитовніше, ой, а скільки я довго молюсь! Потрібно чинно поправити волосся, щоб чотки на сонці зблиснули і зав’язати міцніше георгіївську стрічку навколо голови, щоб глянути, як тая штука діє на нерви оточуючим людям.

Чи по тому християн впізнають, що будуть мати любов поміж собою, чи, може, по духовній зброї, яку навішали на себе як бойовики, а нічим користуватись так і не навчились? Ось і нападають на нас лихі духи і одержимі ними директори фірм і підприємств, на яких я мушу заробляти гроші, щоб дітей годувати, яких мені Бог попустив ради смирення. Кожного дня світ мене іскушає: «Приведіть себе в порядок, пострижіться, помийтесь і побрийтесь, ви працюєте з людьми». Гірка іронія гордині, коли сміються всі навколо, думати, що хворе суспільство, а не я. «То від мене пахне ладан, – думає християнин, – от і не витримує бісівська сила».

Але іронія часто переростає в трагедію, коли людина одягає штання від Версачі, сідає у «круту тачку» а думки має такі ж самі, нічим не жертвує і всіх зневажає. На противагу цій сумній картині, пропоную поглянути на ікони, до яких ми молимось. Ось Царственні страстотерпці, Цар Миколай і Александра, яке розкішне вбрання і які багаті коштовності. Це що, хизування багатством? Ікона пропонується Церквою не просто для молитви, але й для наслідування образу життя. Їх одяг – це образ хреста, на якому їх розіп’яли, а вони його донесли до кінця, і зовнішній вигляд відповідав внутрішньому призванню.

Таке враження складається, як буцім церква то приватна власність кожного, у кого на лиці прописано: я православний християнин. І куди Хазяїн Церкви дивиться? І кому вірити, і як чинити? Нема такої обов’язкової постанови для всіх думати, жити, творити так, як постановив той чи інший єпископ чи собор. От як добре все у католиків влаштовано. Папа Римський сказав, Господь запечатав і всі мусять виконувати. Хоч ніхто того, звичайно, й не робить що там говорять, але хоч зрозуміло що ж з тебе хочуть. А в православ’ї все так заплутано, що тільки й залишилось, що молитись і надіятись, що Господь через когось підкаже, кимось напоумить, якось направить життєвий шлях.

Якщо Глава Церкви десь там на Небесах, і не вмішується в наші справи, то ми своїм не поступимось. Так Господар як в путь далеку йшов, то нам свій виноградник доручив. А виноградарі, видко, позабували, що свобода має межі, окреслені штахетами, котрими Він огородив своє хазяйство. Найманці зрозуміли що по чому, навчились жити „по понятіям”, а заповіді на гарному папері написали, оздобили золотом і сріблом і поставили в музей для поклоніння поколінням. Самі ж зиск конкретний мали від того господарювання за власними правилами. Попробуй повернись, Господар! Тепер штахети немов стіни неприступної фортеці щетинились на ту любов, яка дарувала нам безцінний дар: благодать і свободу.

Деякі благочестиві старці, а частіше стариці пророкують таку тайну за сімома печатями, що самі ангели в толк не візьмуть, про що воно йдеться і до чого воно веде. От Господь говорив, що не знають того ні ангели, ні Син, – а нам відкрито. Напевно, тому, що дні земного життя Христа давно минули, а мої настали: безпосередність дикуна, що знайшов Євангеліє і з цікавістю його шматує, і дитяча простота, з якою ми по-дорослому обманюємо себе й інших: «Я людина проста, що говорив, то вже забув, а що говорю, те не розумію, Господь відкриє, нащо мені ті читання, «любопитство» гріх». Ми плутаємо між висловами «церква говорить» і «я впевнений», як між двома деревами на голому полі. Проголошуючи: «Церква вчить так, святі отці сказали те, старці «некіє» пророкують сяке…», – ми розуміємо при цьому зовсім інше: «Я так вважаю. Я пости в середу і п’ятницю соблюдаю і тому не помиляюсь». Господи, – думаю, – а що б то було, якби крім середи і п’ятниці ще й понеділкували!

А от на рахунок «отців», то не подумайте хоч що це зібрання Златоуста, чи двотомник св. Григорія Богослова. Тут, скоріш за все, розуміються старці, авторитет яких не стільки в чистоті сердечній, стільки в довжині бороди вимірюється. Поняття це настільки широченне, що й не розгледиш, що, хто й коли стверджував і як благословляв. А під переданням Церковним розуміються такі собі плітки народні, що з роду в рід передаються з часів древніх, а коли вже й забули і звідки воно пішло не можемо пригадати. Тоді й повелося казання ті писаннями святих отців вважати, і вірити в них як в непохитну істину. А що, – питаю, – раніше собори збирали єпсикопат, єретиків на них викликали, вони якось пояснювали свої позиції і вносили пропозиції, потім всі разом вирішували, що ж з ними робити. А тепер що, часи не ті і люди благочестивіші, нам сьогодні вже Дух Святий без соборного рішення індивідуально все роз’яснює і руку направляє, що автівки перевертають окопуючись біля храмів, а їх захисники вогнегасники кидають в лиця напасників?

Позабували, як то воно прийнято між людьми вирішувати проблеми? Ми маємо на Україні дві величезні конфесії, і ні однієї теплої зустрічі і ні жодної богословської конференції на тему розколу, і ніяких серйозних церковних наукових праць. Напошепки одне одного судимо, напомацки ставимо штампи. І бігом, поки не встигли поглядом зустрітись, навтьоки, і прокляття виносимо навіки. А як же людину осудити, не вислухавши, не зрозумівши її? Апостол каже, що від єретика відвертайся тільки після першої і другої спроби напоумити. А в нас ні жодної такої спроби не пригадаю, а от відцуратися вже встигли. В нас на Україні ще за козаків повелося, що писали лист турецькому султану: як добре з хлопаками посиділи, то й рішення єдиногласно прийняли і питання вирішили. Ну а як не весело було, то так воно й далі все шкереберть пішло.

Замість того, щоб вникати у безмежні глибини церковного передання, ми створюємо якусь нову міфологію за древніми сценаріями, навіть не підозрюючи, який режисер може стояти за цим. У псевдо-православній картині світу панують безнадія і крайнощі, що розхитують широченною амплітудою коливань людську свідомість, позбавляючи можливості тверезо мислити. Подивіться самі, чого тут багато говорити. Якісь баталії і безповоротний рок, один Бог бореться з іншим – дияволом. Дуалістичная дуель, що не має ні кінця ні краю, лишень все більше й більше розпалює фантазію.

Виходить, що такий самий по силі, як Бог – біс знахабнілий, що хоче, те й творить, американців на росіян веде по території України. Тут борються дві могутні сили, а людина –то лишень розхідний матеріал. Ви відчуваєте ідейний каламбур, Захід – Схід, Добро – Зло, Америка – Росія. Народи, що живуть у світі завжди між собою воювали, і в древності і у часи земного життя Христа, але я не пам’ятаю, щоб у Євангелії Христос на чиюсь сторону ставав. Якось ми забули, що по всій землі у кожному народі є люди, що люблять Бога, а є такі, яким все рівно, і є, звичайно, Його противники і всюди кількість їхня рівна. Шановні християни, мушу нагадати, що ми живемо у світі, що виріс на заквасці Євангелія. Людина – то вінець творіння, для Бога головне – то її спасіння не від біса, а від гордині, що у стократ більша, ніж зло чортів, бо людина – то творча натура, їй властиво розгортати границі гріха. Перед нашим серцем Бог безсилий, бо не може силоміць в нього зайти, а от чорти частенько промишляють. Вони не вриваються насильно, їх чепурненько запрошують, ось в чому вся трагедія буття, а не в жидомасонах.

Чорт не ворог для Бога, а Його раб, що, не бажаючи цього, сприяє нашому прозрінню, як лакмусовий папірець, виявляє невидимі тіла, коли рідина здається однорідною. Він немічніше черв’яка, адже той по своїй волі може дати драпака, а ангел ні, запертий в чотирьох стінах темниці адської. Він став противником добровільно, а от рабом невільно, а ми для Бога теж раби, бо втратили образ Сина. І навіть так, хіба віддасть Господар свого раба на розтерзання звіру? Недаремно Адама і Єву спокушав злий дух і вигляді черв’яка, так попустив Господь. Для нас сьогодні це важлива наука. Щоб ми не боролись з вітряними млинами, а з тим, хто в серці прагне панувати. Щоб ми присікали бісівське злопам’ятство на ближнього, щоб Бога дістати ненавистю до його тварі. Недарма на древніх мовах диявол навітником зветься. Якщо у серці буде мир, то й ні з ким буде воювати, і ми побачимо дивну річ, що люди, де б вони не жили і ким би не були, то такі самі як і ти немічні істоти і прекрасні творіння, а не закляті вороги.

Але поки що в наших серцях панує древня філософія фарисея: небо і земля, все нечисте – крім мене.

РвУ