Новости
О нас
Просьбы о помощи
Просьбы о донорах
Просьбы молитв
Просьбы в файле
Стань донором
Статьи
Дети творят
Гостевая книга
Обратная связь
Форум
Наши партнеры
Наши банеры
Полезные ссылки
Фото-галерея
Консультации врача

* Ксюша Скрипниченко -я так хочу быть как все! Я хочу видеть!
* Влада Манжос. Срочный досбор 1236 грн!
* Максм Максимов. Опухоль ухудшает состояние мальчика!
* Гладищук Юра – борг, який сковує
* Таранець Алінка мріє про те, що від неї – не відмовляться Добрі Люди. Збір коштів на ендопротез – Відкрито та Продовжено!

* Петр Пухниченко. Реальный герой нашего времени оказался "за бортом" жизни.
* Иерей Спартесный Игорь: Как мой брак чуть не развалился, и что его спасло
* Протоиерей Федор Бородин: «Я развожусь, но покажите обет, который я нарушаю»
* Архимандрит Ианнуарий (Ивлиев): «Не все то золото, что блестит...»
* Иеромонах Феодорит (Сеньчуков): Вера в реанимации (+ видео)

* Лепуга Інна
* Кравчук Станіслав
* Нестерук Андрей
* Лесняк Алексей
* Дворниченко Егор
* Ниженец Тихон
* Кибец Ростислав
* Сокур Эвелина
* Полях Алина
* Романенко Семен

* Терміново на завтра 1+ на тромбоконцентрат
* Охматдит. Терміново потрібні донори з В(ІІІ) Rh+/-!
* Обласна лікарня. Потрібні донори АВ (ІV) Rh+

<Мониторинг тем>
<Монитор сообщений>
* Продам наборы для сбора тромбоконцентрата
* Продам Стиварга (Stivarga) Регорафениб (regorafenib)
* лекарства для эко
* Продам Екземестан-Виста 25 мг
* Светочка Ходченко, 1 год - Накормить ребёнка!
* Продам Тирозол (тиамазол) табл. 5 мг №50 (новый)
* Продам ПАКЛИТАКСЕЛ ЭБЕВЕ 300 МГ
* Продам Визан Полтава
* Авелокс , хорошие,легальные, официальные . дай Бог здоровья всем
* Альбумин Baxter 50 мл.

Рассылка от партнеров

Регистрация
Логин:
Пароль:
Запомнить меня  
Забыли пароль?

Статьи -> Главная -> Юлія Адамлюк: «Скільки зможу, буду «витягувати» дітей з дитбудинків та онковідділень…»
Статьи >> Главная >> Юлія Адамлюк: «Скільки зможу, буду «витягувати» дітей з дитбудинків та онковідділень…»
  
 

Юлія Адамлюк: «Скільки зможу, буду «витягувати» дітей з дитбудинків та онковідділень…»

 

На нашу зустріч відома волонтерка, громадська активістка, багатодітна мама своїх та прийомних дітей прийшла за декілька днів до пологів… Ось-ось у сім’ї Юлії Адамлюк з’явиться шоста дитина! У свої 35 вона успішна, самодостатня жінка, яка вдало будує кар’єру, але робота та професійний успіх для неї на другому плані…

– Я з 25 років займаю керівні посади у банківській організації, отримую непогану зарплату… Квартира, машина – усе є. Друзі дивуються, навіщо мені усе це, могла б, як інші, їздити по Єгиптах… А я ще жодного разу на морі не була, — трохи навіть сором’язливо зізнається Юлія.

– Але ж не завжди було волонтерство та прийомні діти?

– Мені було 18, навчалася на другому курсі університету, і якось від знайомої медсестри дізналася про важку пацієнтку з інтернату. Нею ніхто не займався, а дитину потрібно було терміново рятувати. Я на свій страх і ризик пішла в лікарню, з реанімації мені винесли список медикаментів, які потрібні були для дівчинки. Це зараз реанімації майже усім забезпечені, а тоді нічого не було. За 10 хвилин повертаюся із повним пакунком медикаментів. Лікар був здивований… Як зараз пам’ятаю, ліки купила на останні свої гроші — 150 грн., це були великі кошти на той час. Тому, коли у наступні дні мені виносили список медикаментів, я брала гроші у мами, своїх рідних та одногрупників…

Дівчинку ми врятували. Відправили її в Охматдит, там із медикаментозним забезпеченням було набагато краще, і дитину вилікували. Це була моя перша підопічна.

Згодом побачила оголошення про онкохвору дитину, яка потребувала допомоги. Під оголошенням було посилання на сайт всеукраїнської організації волонтерів, які допомагають діткам з онкологією. Там знайшла ще одного підопічного – хлопчика з Житомирської області. Йому потрібно було лікування за кордоном, тому довелося зібрати 20 тисяч доларів на ізраїльську клініку. На жаль, дитина померла… Але я тоді зрозуміла, що можу займатися волонтерством, і вирішила вже допомагати нашому вінницькому відділенню дитячої онкології. Прийшла туди, а на мене дивляться великими очима, мовляв, що ця молода особа може… Дали мені двох найбільш безнадійних пацієнтів, яких батьки не доглядали. От я почала цими дітками займатися. Дівчинка, на жаль, померла… А от з хлопчиком Ігорем ми пройшли довгий і важкий шлях. Позбавили його маму батьківських прав. Я сама завела його у дитячий будинок, так склалися обставини. Але він вилікувався, зараз йому вже 17, ми підтримуємо тісний зв’язок, вважаю його своїм ще одним сином.

Як згодом зрозуміла: ці найважчі діти були для мене як випробовування — зможу чи ні, покину чи залишуся. І я залишилася.

Тоді були дуже важкі часи у дитячій онкології… Доводилося купувати навіть шприци, голки для пункцій, фізрозчин та глюкозу… З жахом зараз усе це пригадую… Люди навіть не розуміли, що у дітей буває рак, не вірили, що його можна вилікувати… Потрібно було переконувати, що хвороба виліковна, просто не вистачає ліків, обладнання чи донорської крові…

– А де ж ви брали на усе це кошти? Особисті контакти, напевно, скоро вичерпалися?

– Знайомим і колегам пояснювала, що потрібно буде часто і немало. Багато допомагали через сайт donor.org.ua. Дякую долі, що у моєму житті з’явився меценат – людина, яка довгий час навіть імені свого не називала, але завдяки якому певний час утримувалося наше відділення, за його кошти лікувалися наші вінницькі діти…

– А доводилося чути звинувачення, образи, дорікання від батьків, від лікарів, благодійників?

– Це людський фактор, від цього нікуди не дінешся. Бувало, що дзвонили мами в істериці, що «напишуть на мене в прокуратуру», погрожували… Меценати запитували у мене про витрачені кошти, хоча збиралися гроші на картки батьків, а я не знала, що відповісти, бо частина витрачалася не на лікування, а на телевізори чи холодильники… А ще траплялися випадки, коли батьки отримували кругленькі суми і зникали… Дзвонить мені лікар і каже, що мама збирає речі і забирає дитину додому, а це означає — помирати… Після останнього такого кричущого випадку вирішила збирати гроші на свій рахунок, зберігала усі чеки. Тепер працюю як благодійна організація, все офіційно, за документами.

З лікарями майже не було непорозумінь, лише на початку з деякими. Завжди і скрізь кажу, що таке дитяче онковідділення, як у Вінниці, дай Бог кожному місту!

– А багато дітей на ваших очах вилікувались? Кого зі щасливчиків найбільше запам’ятали?

– Ігор, якого я згадувала. У 5 років мав лімфому, він пройшов дуже агресивне лікування, яке не кожен витримає… А зараз у свої 17 він чудово грає у футбол, вчиться, будує плани на майбутнє…

Пам’ятаю маму 3-річної Даші, яка зустріла мене в коридорі лікарні зі сльозами на очах, бо їй лікарі давали лише 30 відсотків на одужання доньки… Та всі разом доклали немало зусиль, і сьогодні дівчинка у 13 років співає, танцює, здобуває перемоги у різних конкурсах талантів. Таких щасливих історій багато!

Юлія Адамлюк із своїми дітьми

– Вам, напевно, підопічні та їхні батьки до кінця днів будуть дякувати?

– Та ні, цього не потрібно. Волонтер зустрічається у найважчий період життя, і якщо згадувати мене, то потрібно пригадувати усе, що у цей час пережили. Підопічних у мене більше сотні, але менше п’яти відсотків досі зі мною час від часу продовжують комунікацію. Є один батько, який вже років десять щороку дзвонить мені на день народження.

У найактивнішу фазу війни волонтерила у військовому госпіталі, і кожен з хлопців, яких виходила, обіцяв не забувати, дзвонити та дякувати. Я сміялася і пояснювала, що як тільки вони покинуть шпиталь, забудуть усіх, хто тут їм допомагав. Так і сталося, із 37 військових, яких доглядала, лише п’ятеро продовжують спілкуватися, причому один з них – мій чоловік, другий – чоловік моєї сестри, ще з трьома тримаємо тісний зв’язок.

Волонтер має вчасно з’явитися і вчасно піти з життя свого підопічного, це дуже важливо!

– Ваша волонтерська діяльність підштовхнула вас створити прийомну сім’ю?

– Коли провідувала Ігоря в інтернаті, бачила тих дітей, і мені не давала спокою думка про прийомних. Забрати Ігоря не було можливості, бо у нього було п’ятеро братів та сестер, чоловік не погоджувався. Коли його нарешті вмовила і ми зібрали усі необхідні документи, хотіли забрати 13-річну Олену, але у неї ще не було статусу сироти. Тому першою у нас з’явилася Ніна. Їй тоді було 5 рочків. Поведінка Ніни у перші години вдома для нас була дуже показовою. Як тільки ми її привели, показали квартиру, переодягли у домашній одяг, вона попросила швабру і ганчірку й почала мити підлогу в коридорі… Не як-небудь, а майже професійно! А коли помила, запитала: «Хвалиш мене?» Я відповіла, що хвалю. Виявляється, в інтернаті дітей змушували прибирати, і тільки так вони могли заслужити похвалу… У дитини було викривлене уявлення про стосунки в сім’ї, що любов тут існує апріорі, а не за щось…

Вона не розуміла, як гратися іграшками, йшла у свою кімнату, сідала на диван, клала на колінця руки і дивилася в нікуди… І так 40 хвилин. Я не витримала… Підійшла до неї, показую ляльки, конструктор, а вона не знає, що з ними робити, не розуміє навіть, як два пазли скласти… Ще коли ми навідували Ніну в інтернаті, приходили до неї з подарунками, але жодної іграшки більше у неї не бачили. Коли я запитала виховательку, де лялька, вона сказала, що сховала у шафу, щоб дівчинка не поламала…

А якось бачила, як дітей вивели на вулицю гратися. На 17 дітлахів дали три чи чотири велосипедики, але каталися лише ті, хто сильніший, хто міг видерти його в інших дітей. Моя Ніна каталася… Поряд сиділа вихователька, яка б мала навчити дітей домовлятися, встановити якісь правила гри, щоб діти по черзі каталися, але їй було все одно…

Вдома Ніна їла до блювоти… Ми вже й ховали їжу, але вона знаходила і знову їла… Ці діти настільки вміють маніпулювати, що вона навіть підходила до сторонньої людини, заглядала у вічі і питала: «А у тебе є щось смачненьке?» – хоча тільки-но вдома її вивернуло…

Як стверджують спеціалісти, дитина в сім’ї має прожити вдвічі довше часу, ніж в дитячому будинку, щоб хоча б частково позбутися нажитих в інтернатах вад, але у нас з Ніною це тривало довше… Зараз їй уже 11, і тільки нещодавно ми побачили реальні позитивні зрушення.

– І хоч так важко було з першою прийомною дитиною, ви не зупинилися на Ніні?

– Через декілька місяців вже були готові документи Олени, ми з нею довго спілкувалися і таки забрали до себе. Їй було вже 13, вона була більш спокійною, врівноваженою, допомагала мені багато з Ніною. Але й з Оленою були нюанси. Коли вона загубила свій телефон, навіть не засмутилася, бо «буде інший». Я почала пояснювати, що інший буде не скоро, що мені потрібно заощаджувати, щоб купити їй знову телефон. На що Олена відповіла: «То подзвони спонсорам, нехай куплять!» Вона ніяк не могла второпати, що не буде вже спонсорів, що є лише наша сім’я і ми маємо дбати один про одного… Зараз їй вже 19, вона вчиться у Києві, підпрацьовує. Я за неї спокійна, довіряю їй, вона вміє будувати стосунки між людьми, правильно користуватися грошима та багато іншого…

Навмисно забирала дітей «безнадійних». Немовлята мають більше шансів потрапити в сім’ю, ніж підліток, як Олена. Кому потрібна була Ніна циганської зовнішності, та ще й з ДЦП, яке ми вже, до речі, вилікували?.. Кому потрібен був Богданчик, якщо у нього братик Даня був лежачим?.. Але я розуміла, на що йду! Знала, що зможу поставити Данилка на ніжки, підняти його у розвитку.

– А як ваших прийомних дітей приймають у дитсадках, школах?

– Наші педагоги звикли до стандартних дітей, які граються, читають, пишуть. До моїх вони також застосовували стандартні методи виховання, але вони не діяли… Кожному вихователю і вчителю я дарувала книжку «К вам в класс пришел приемный ребенок», але не впевнена, що її хтось читав… Доводилося переходити зі школи в школу…

Єдине, нам пощастило з садочком, куди ходив Богданчик і Даня зараз відвідує. У ДНЗ №1 справжні професіонали, вони не намагаються «сплавити» важку дитину, вони шукають підхід. І нехай не все у нас виходить, але вихователі радяться з нами у кожній проблемній ситуації, і ми вже разом думаємо, як її вирішити. Пробували Даню віддати у спеціалізований заклад, але це був великий крок назад, тому одразу перевели його у наш улюблений садок, і дитина знову почала розвиватися. Тому я лише «ЗА» інклюзивне навчання!

– У чому, на вашу думку, основна проблема, що так мало діток забирають з інтернатів у сім’ї: потенційні батьки бояться чужих дітей з чужими генами чи система інтернатів не зацікавлена відпускати підопічних?

– Нещодавно прочитала, що за 2017 рік у Вінниці була створена лише одна прийомна сім’я, це дуже мало. Тут декілька причин: у країні війна, нестабільність, а також важка економічна ситуація чи не у кожній родині. А щодо генів, то я завжди ставлю за приклад свою Оленку. Її рідна сестра залишилася з мамою, яка не може й дня прожити без спиртного, і стала такою ж… А Лена здобуває вищу освіту, працює, влаштовує своє життя на гідному рівні. З мамою і сестрою спочатку спілкувалася, поки не зрозуміла, що потрібна їм лише як фінансовий донор…

Є питання й до інтернатів. Чому, наприклад, деякі дитячі будинки віддають перевагу іноземному усиновленню? Чому вчасно не готують вихованцям документів для отримання статусу сироти? А немає статусу – не можна всиновити. Моїй Олені почали робити документи, лише коли я стала на цьому наполягати, хоча вона на той момент уже четвертий рік була в інтернаті…

Ми з чоловіком налаштовані, якщо все буде добре, витягнути якомога більше дітей з дитбудинків.

 
 
 

 

(хуже) 1 2 3 4 5 (лучше) 
 
17.01.18 10:14 by admin


hassan yekter31.03.18 19:28

Станьте донором нирки сьогодні
Привіт усім. Якщо ви знаєте, що сьогодні ви здорові, то ви готові пожертвувати ниркою (виплата становить 500 000 доларів з первинними витратами), хотіли б ви змінити своє матеріальне життя, зберегти життя, стати донором сьогодні. Нам терміново потрібні 11 пожертвувань нирок.
Напишіть ваш запит своєму лікарю: (doktoryekterkidneytransplant@gmail.com)
Примітка: готові подорожувати для хірургії, і тільки здорові люди

Хасан Яктер.
doktoryekterkidneytransplant@gmail.com
 


Ваш комментарий к статье "Юлія Адамлюк: «Скільки зможу, буду «витягувати» дітей з дитбудинків та онковідділень…»"
Имя*
(max. 40 символов):
Email:
Сообщение*
(max. 6000 символов, осталось ):
Оформление текста: [b]Жирный[/b] [i]Курсив[/i] [u]Подчёркнутый[/u]


Все категории :: Последние статьи