Жити завтра -> Новости -> г. Киев -> Тижні італійських клоунів у Києві

У середині серпня в гості до наших дітей приїхали клоуни-волонтери з асоціації Veronica Sacchi ONLUS, а відразу після від’їзду першої групи італійців їм на зміну прибули колеги з асоціації V.I.P. Italia ONLUS (Viviamo In Positivo). Так, у дитячих онкологічних відділеннях Києва у серпні пройшли справжні італійські тижні. Кожного дня клоуни відвідували пацієнтів Національного інституту раку та Клініки нейрохірургії дитячого віку. Не залишався поза їх увагою і Центр для онкохворих дітей “Посмішка”, де щодня можна було весело та корисно проводити час з дітками на свіжому повітрі.

Наші волонтери – активні молоді люди, які вирішили присвятити частину свого вільного часу нашим дітям. Для цього вони пройшли спеціальні тренінги в Італії, на яких навчились розважати малечу у якості клоунів. У них є власний спектакль з жартами, іграми, фокусами, трюками. Особливо весело було спостерігати за жонглюванням кульками та за “ігровим автоматом” у їх виконанні: після того, як діти натискали на імпровізовану ручку, клоуни починали кривлятися, і якщо після зупинки вираз їх обличчя співпадав – це означало перемогу.

Дітям дуже подобалося, як вправно та красиво клоуни вміють розмальовувати спеціальними фарбами обличчя чи руки, перетворюючи їх на квітку чи якусь тваринку. Не менш цікаво було ставити різнокольорові відбитки своїх долонь, вкритих пальчиковими фарбами, розписувати гіпсові фігурки морських жителів, навчати один одного італійським та українським словам: привітанням, назвам тваринок, фруктів, овочів, кольорів… Крім того, у клоунів було безліч ідей і матеріалів для поробок з кольорового паперу та ниток, з намистинок та перлин, з скріпок, з повітряних кульок…

Для онкогематологічного відділення Київської обласної клінічної лікарні клоуни підготували ексклюзивну виставу. Також волонтери відвідали Національну дитячу спеціалізовану лікарню ОХМАТДИТ, де разом з дітками підготували паперову трасу с зображенням будинків, дерев, квітів, птахів та влаштували автоперегони за участю команд України та Італії. Перемогла, як і має бути, дружба. Цікаво, що італійську команду у наших змаганнях представляла дівчинка з далекого Афганістану, яка лікується у нас в Україні. Для Фатіми та її мами було дуже приємно побачити людей, які теж спілкуються чужою мовою та з’ясувати, що італійська мова настільки ж важка для них, як і іранська для нас.

До волонтерів з Італії у відділеннях приєднувалися їх українські колеги, зокрема представники одеської організації “Доктор-клоун”, які приїхали до Києва, щоб обмінятися досвідом. Італійці влаштовували для дітей свято піцци у Центрі “Посмішка”: усі разом місили тісто, нарізували начинку, пекли і, звичайно ж, їли. Наступного дня ще одне свято підготували волонтери з Одеси зі свого проекту “Суботній кулінар”: створювали справжні шедеври з фруктів і овочів – острів з пальмами та квітку-бутерброд. Інші волонтери готували з дітьми пасту – традиційні італійські макарони з соусом. Яким же смачним вийшов цей культурно-кулінарний обмін!

«Приємно познайомитись: мене звати Тірамісу. Я ще й досі не зрозуміла, чи я граю клоуна, чи я, справді, ним є. Я хотіла б бути справжнім клоуном, проте це не так просто. І все ж я можу з упевненістю сказати, що для Вови, Ріти, Вікторії, Юлії, Маріани, Нікіти, Максима, Насті і для усіх інших дітей я ним була. 14 серпня я вирушила до Києва разом з чотирма друзями-клоунами. Усі ми різні люди, які вирушили на пошуки чогось свого: хтось прагнув нового досвіду, нових викликів, нових стимулів, хтось шукав свого клоуна, своє клоунське ім’я або навіть самого себе! На старт, увага, руш: рюкзак на плечі, клоунські червоні носи, кольоровий одяг – і вперед. Усі разом: Тірамісу, Мерінга, Пуа, Джанкарло і Сара.

Звичайно, було нелегко. Також нелегко пояснити безліч емоцій, які переповнювали нас у ті дні. За тиждень роботи у пансіонаті без можливості розділити одну мову ми були змушені ділити з дітками життя. Отож, кожного ранку ми малювали, сміялися, повторювали слова, які вперше чули і творили свої власні, спілкуватися за допомогою свисту, намагалися використовувати GoogleTranslator, але більше для того, щоб посміятися над дивними комп’ютерними перекладами.

Ось ми робимо літачки, щоб влаштували змагання, чий виріб полетить найбільшу відстань, ми розписуємо руки і всюди залишаємо свої відбитки (навіть на стінах!), ми пускаємо магічні мильні бульбашки, які повільно злітають у повітря і не лопаються; ми розмальовуємо обличчя, створюючи на небачену раніше виставку красунь-принцес і різнокольорових метеликів; ми організовуємо бал принців і принцес у імпровізованих чорних фраках, виготовлених з пакунків для сміття, та у розкішних платтях з кольорового паперу, які зібралися разом для конкурсу співу.

Після обіду ми заїжджаємо на уявному мотоциклі у відділення Інституту раку, в обласну лікарню, у Центр для онкохворих дітей або в Інститут нейрохірургії, перетворившись на акторів: ось Пуа і Мерінга намагаються зробити потрійне сальто-мортале, а Сара – спіймати набридливого комара. І ось я, Тірамісу, даю ляпаси Джакарло, бо він завжди відволікається, аж поки він не вдарить мене у відповідь з такою силою, що я втрачаю свідомість; ось здивовано посміхається Юлія, якій за допомогою магії вдається замість однієї червоної кульки отримати три, ось Вова з мамою вчать італійські фрази «я тебе кохаю», «дякую», «до побачення»…

Нелегко сказати, чи нас все вдалося, чи ми провалилися. Вечірні бесіди у хостелі, сумніви, розгубленість, навіть труднощі змусили нас задуматись про наші методи роботи з дітьми. Ми запитуємо себе і один одного, чи вдається нам те, що ми робимо, чи справді те, що ми цілими днями проводимо час з нашими маленькими друзями, приносить якусь користь. І ми запитуємо один одного, чи це правильно запитувати про це. Ми запитуємо один одного, чи Нікіта, в решті решт, посміхнувся, чи запитуємо один одного, чи добре почувають себе ті діти, які тільки що переїхали з пансіонату у відділення. І запитуємо себе, як ми себе почуваємо. І саме тоді, коли ми запитуємо про це себе і один одного, коли ми зізнаємось, як важко бути клоуном, ми отримали відповідь від п’ятирічної Юлі, яка, прощаючись з нами запитала: «А ви не можете залишитись з нами назавжди?»

Але клоуни мали повертатися додому, повісивши на шию свої червоні носи. Не можу точно сказати, що саме мені дала ця поїздка, але не маю жодного сумніву щодо того, що вона дала мені дуже багато і що після повернення моя валіза стала набагато важчою, ніж перед виїздом з Італії. Я знаю, що Джанкарло знайшов собі клоунське прізвисько Джанкейк; я знаю, що навіть якщо люди у метро здаються сумними, вони посміхаються, коли бачать червоні носи і ніколи не відмовляться від кульки; я знаю, що Яна одного дня нам пояснила, що «Прапор України – блакитний як небо і жовтий як колосся пшениці» і я знаю, що в останній день у хостелі ми співали пісні… І знаєте, що найголовніше я тепер знаю? Я знаю, що, коли ми, Тірамісу, Пуа, Мерінгу, Джанкейка і Сару, сиділи у літаку до Мілану, ми побачили райдугу, яка зверху здавалась круглою. Так, саме такою, як і наші клоунські носи».