Втративши власного сина, мешканка Херсона присвятила себе порятунку чужих дітей

...Усе почалося з особистої трагедії: єдиний син Надії Черноморченко помер від лейкемії, коли йому ледь виповнилося дев’ять років. Убита горем мати вирішила віддати його сусідам по палаті вже непотрібні речі й дорогі ліки. Зайшла в лікарню, побачила сповнені болем дитячі очі й одразу зрозуміла: поки вона ще може допомогти хоча б одному малюкові, її життя має сенс! Надія Черноморченко знайшла в собі сили щодня приходити в ту палату, де тихо вгасала її дитина. Тепер на тому ж маленькому ліжечку біля вікна лежать нові пацієнти — заручники підступної хвороби. Дітки радісно простягають свої худенькі рученята назустріч Надії. Вони знають, що та обов’язково приходить із подарунками — м’якою іграшкою або машинкою. А вона щаслива, коли в сумних очах малечі блисне усмішка. Сьогодні Надія Черноморченко об’єднала навколо себе вже понад сто волонтерів, які допомагають хворим дітям.


Ми рахували крапельки...

Із щоденника Надії Черноморченко:

«...Ось і все. Максимко пішов від нас яскравим сонячним ранком наприкінці березня. «Мамо, не плач за мною», — були його останні слова, коли я, не в змозі винести його страждань, тихенько заплакала. Сину мій! Як добре, що ти був у моєму житті!»

Діяльність організації «Дотик ангела» у відділенні онкогематології при Херсонській дитячій обласній лікарні важко переоцінити. «Я не уявляю, як раніше жили без допомоги волонтерів! — каже завідувачка відділення дитячої гематології Віра Редькіна. — Раніше ми стояли перед важким вибором: рятувати дітей чи приміщення лікарні, що валиться на очах. А медичне обладнання! Я з жахом згадую, як мами хворих дітей не спали по три–чотири доби лише тому, що треба було рахувати крапельки високотоксичних ліків, які за допомогою допотопної крапельниці вливали дітям. Не можна було навіть на секунду розслабитися — передозування могло обернутися лихом. Зараз завдяки допомозі меценатів у нашому розпорядженні є сучасні «розумні» апарати, що дозволяють повністю контролювати цей процес. А от у Кіровограді — ще й досі рахують крапельки...»

П’ять років тому таких ентузіастів, як Надія Іллівна, по всій Україні можна було перерахувати на пальцях однієї руки. А зараз — це потужна асоціація національного масштабу, що працює в 19 регіонах України. Волонтерський рух на Україні розростається завдяки роботі центру «Подолання». Його керівник Євген Новицький знає про проблеми дітей, хворих на рак, із власного досвіду — його син теж боровся з цим недугом. 

Пережити власну дитину — це страшно... «Просто світ стає іншим, і багато речей сприймаєш інакше, — каже Надія Черноморченко. — Розумієш справжню ціну таких простих слів, як здоров’я, батьківщина, любов...»
 

Вони хочуть жити 

Із щоденника Надії Черноморченко: 

«Можу впевнено сказати, що хвороба Максима, крихкість його життя, розуміння того, наскільки вразлива й незахищена будь–яка людина, стали подоланням тієї сліпоглухоти, якою я була уражена до трагедії, що сталася в моїй родині ...Тоді, в 2000–му, ми й не знали, хто такі ці волонтери, які жертвують особистим часом для роботи з онкохворими дітьми. Ніхто не приходив до нас у відділення з подарунками для малечі, ніхто не згадував про дні народження маленьких пацієнтів, не було навіть уроків малювання, — розважалися, хто як міг. Для нас головною розвагою стало читання вголос. Саме після читання веселих розповідей Астрид Ліндгрен наша лікар, прийшовши зранку, казала: «Ну, що, хлопче? Ваші справи сьогодні на півкопійки кращі, ніж учора: лейкоцити трохи зросли, тромбоцити не впали, а гемоглобін — то справа часу».

Зараз перед очима Надії Іллівни щодня проходять долі десятків важко хворих дітей. Когось із них вилікувати вже неможливо, а хтось, як виграш, отримає надію на порятунок. 

Жінка з теплотою в очах згадує своїх підопічних: «Ось, Жорик, йому вже 18, зараз він практично здоровий. Але для того, щоб його врятувати, потрібна була дорога операція з пересадки кісткового мозку. На плечі батьків важким тягарем лягла турбота про сина, пошук донора й меценатів. Але ми впоралися! А ось Світлана — лікування 12–річної улюблениці всього класу обійшлося майже в 200 тисяч євро. Півтора року хвороба не давала про себе знати й от... рецидив. А це означає — другий виток тривалого курсу лікування. 

А ось п’ятирічна «дзиґа» Веронічка. Її матері, аби бути поряд з хворою дитиною, довелося залишити на родичку молодшу двомісячну донечку й на два з половиною місяці переселитися в лікарняну палату. А ось Ромчик, — пухкенький хлопчик із легкою засмагою від частих прогулянок у лікарняному скверику. Учора йому відновили хіміотерапію, і ми все сподіваємося, що найстрашніше в нього лишилося позаду».
 

Психолог для мами

Із щоденника Надії Черноморченко:

«Через два місяці, у далекій Італії, куди нас запросив на лікування директор Центру дитячої онкогематології професор Луіджі Занеско, я довідалася, що в європейських клініках ведеться спеціальна робота з дітьми, які мають злоякісні пухлини. І робота ця спрямована, в першу чергу, на те, щоб кожна дитина день у день одержувала якнайбільше позитивних емоцій і радості. Там же я вперше побачила у відділенні клоунів, ляльковий спектакль і багато чого іншого, що допомагало малятам боротися із хворобою. Зараз, коли сама стала волонтером, на вдячні слова матерів за дрібні послуги й солідну допомогу відповідаю: «Не дякуйте, бо я це роблю із радістю». Я завжди згадую італійського мецената Антоніо Маттіаццо, який оплатив лікування мого Максимки. Цей чоловік, який пожертвував величезну суму для невідомого йому хлопчика із простої української родини, вразив мене цими ж словами у саму душу. Тепер я й сама знаю, ЯКА це радість, коли безпросвітна туга в очах батьків дитини, яка хворіє на рак, змінюється надією!»

«Кожен із нас має клітину, яка може повести себе неадекватно й у певних умовах перетвориться на ракову, — каже дитячий лікар–онколог Віра Редькіна. — Ніхто не застрахований від цієї хвороби. Саме тому так важливо, щоб ширився волонтерський рух. Адже ці люди частково беруть на себе роль психологів. Ця посада дотепер не значиться в нашому розкладі, але важко переоцінити значення професійного психолога в дитячому відділенні онкології. Найчастіше мами потребують більшої психологічної допомоги, ніж хвора дитина. Бо перед нею постають дуже важкі питання: «Що робити?», «Як жити далі?», «Де взяти грошей на лікування?», «Як не травмувати дитину своїм пригніченим виглядом?». З такими матусями треба поговорити, вислухати, переконати, що сенс лікуватися є...»

За словами Віри Гаврилівни, 15 років тому виживало лише п’ять відсотків дітей, хворих на рак. Зараз ця цифра значно збільшилася — понад 60 відсотків долають страшний діагноз. Свою роль відіграють і вік дитини, і якість лікування. Але найголовніше — це емоційний стан маленького пацієнта. «Якби ви бачили ту неймовірну радість наших дітей, коли до них у гості приходять клоуни! —усміхається Віра Гаврилівна. — Вони здоровішають на очах. Усе це — невід’ємна частина реабілітаційного процесу».

Україна молода